“Мабуть, справді, треба пити до кінця, як п’ють заздоровну чару, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що і я можу нити не гірше за нього!”
І він чесно випив половину тієї великої чаші, що припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема і поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.
— Ну, як почуває себе кровопивця? — поцікавилась Ліда, насмішкувато дивлячись на нього.
— Нічого, непогано. Смачна, приємна оксюгала. Навіть краще від тієї, що ми пили в Сколота. І ніякого присмаку крові не помітив. От і все.
Артем відчув проте, що він трохи сп’янів. Скільки ж це він випив? Мабуть, не менше як літр. І не відриваючись при тому… А звідки це в кибитці взялися нові люди? Он скільки воїнів… чи не мисливці, все одно, хто їх розбере… і жінки ще… Мабуть, зайшли, поки він пив оксюгалу. Хороша, до речі, оксюгала, дуже смачна! Так тепер вони з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..
Артем бачив усе немов у легкому тумані, обличчя людей здавалися йому напрочуд симпатичні. Всі так лагідно на нього дивилися, так дружньо всміхалися йому… Ач які! А тоді, біля купи хмизу, кричали, погрожували… Ну про це не варто згадувати. То їх Дорбатай обдурив. А насправді всі ці скіфи дуже приємні, симпатичні. Шкода, що він не розуміє їхньої мови. а то б отак і сказав би… А про що це вони гомонять?..
Скіфи, що зайшли І кибитку, слухали розповідь Варкана. Він знову, ще раз розказував про полювання на дикого кабана, показуючи то на себе, то на Артема, то на Ліду. Ось він навіть підстрибнув, демонструючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив кабана мечем-акінаком. Схвальні вигуки скіфів свідчили, що їм сподобалася відважна поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивилися на Артема, дружньо всміхалися йому.
Втім, він уже не соромився. Оксюгала таки вплинула на нього. Артем сидів на своєму місці зовсім невимушено, сприймаючи всі ці ознаки пошани як щось цілком належне, і, в свою чергу, роздивлявся скіфів.
Ось високий бородатий скіф-воїн у шкіряному шоломі, з мечем. Артем, здається, десь уже бачив його, помітив навіть, що у цього скіфа у двох місцях порубаний і потім грубо зашитий його шкіряний шолом. Хто він?.. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич, пережити стільки пригод?.. А он той старий скіф, мабуть, господар, що спочатку приніс їм молоко й їжу, потім оксюгалу, — а тепер так уважно слухає Варкана. Чи не батько це нового Артемового побратима? Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. І жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшися підборіддям на долоні, зовсім так, як це роблять наші жінки…
Знадвору раптом почулися чиїсь голоси. Краї кибитки розгорнулися, і Артем побачив Дмитра Борисовича. Археолог поквапливо ввійшов і зразу напівсердито почав докоряти Артемові й Ліді:
— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, занепокоєні їх відсутністю, а вони бач? Їм і байдуже! Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, здається, напідпитку трохи, я бачу? Що це означає? З якої то рації?
Артем зніяковів. А Ліда лукаво пояснила:
— Він встиг побрататися з Варканом, Дмитре Борисовичу. Випив оксюгали з кров’ю, та ще й скільки!
— І зовсім не так уже багато, — похмуро зауважив Артем.
— Як побратався? Без мене? Юначе, це просто нечесно! Як ви насмілилися робити такі важливі речі, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я його не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано вийшло, прямо не добре з вашого боку! Ну, як же це ви так?
— Та що я міг зробити, Дмитре Борисовичу, коли Варкан наполягав із своєю вдячністю? І Ліда теж…
— Якою це вдячністю? За що! Ну, гаразд, гаразд, пішли, по дорозі все розкажете. Тільки докладно, геть усе чисто, як було, обіцяєте?.. Не пропускаючи жодної дрібнички. Адже такий звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю.
І вони в супроводі Варкана вийшли з кибитки.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Широкий утоптаний майданчик перед величезною кибиткою Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною, в якій лишалися вільними всього кілька вузеньких проходів. Далі поза ними підносились інші кибитки, більші й менші. Все разом нагадувало дивний своєрідний амфітеатр, високі краї якого закривали від очей обрій.
Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різноколірними килимами, сидів сам вождь Сколот. Поруч з ним напівлежав на пухнастому килимі Іван Семенович як найпочесніший гість. Геолог жваво розмовляв із старим вождем, певна річ, тільки за допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди без слів, лишалося для всіх невідомим, але зовні вони обидва були нібито цілком задоволені один з одного.
Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він цього разу був дуже пишно вдягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину! І не тому, що Гартак був калікою. То здавалося найменшою, незначною причиною.
Неприємне, лихе його обличчя завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивилися прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, наче уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка час од часу з являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знову перетворитися на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще, найпишніше вбрання.
Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші, уславлені в боях, походах і на полюванні його воїни й мисливці. Довге сиве, аж пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни і мисливці, які чимало чого бачили на своєму довгому віку, мали право сидіти поряд з Сколотом на його килимах.
Трохи далі сиділи старшини та багаті скіфи знатного походження. Вони трималися дещо осторонь, не змішуючись ані з воїнами і мисливцями, ані, звісно, з простими скіфами. Ці знатні, пихаті люди гордовито дивилися навкруги і тихо розмовляли тільки поміж себе.
Ще далі, вже близько від возів і кибиток, розмістилися прості скіфи. Вони сиділи тісно, один біля одного. Ті, хто встиг відзначитися чимсь під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали місця ближче до центра. А позаду, на кінських шкурах або просто на землі, далеко, під самими возами й кибитками, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки палко мріяла про подвиги та славу.
На окремих килимах розмістилися скіфські жінки, що також мали взяти участь у бенкеті. Вони з великою цікавістю розглядали чужинців, особливо Ліду, в якій їх дивувало все: і відсутність головного убору, і коротка сукня, все те, що було для них дивним і незвичним. Але трималися скіфські жінки цілком незалежно, вони весело и невимушено перемовлялися, час від часу заливаючись сміхом від якихось жартів, на жаль, незрозумілих для наших мандрівників. Видно було, що такого роду бенкети, навіть дуже урочисті, не були для них новиною.
— Це, бач, здається мені навіть дивним, — півголосно сказав Ліді Артем. — Мені здавалося, що скіфські жінки мусили 6 бути зовсім не такими…
— Забитими, чи що? — насмішкувато спитала Ліда.
— Ну, не забитими, навіщо таке слово… але в усякому разі — не надто вже самостійними, як оці. Адже все ж таки скіфи звідкись із Сходу. А там жінки споконвіку звикли до іншої долі…
— А ці, як бачиш, поводяться інакше, жартують, сміються, наче їм усе за іграшку, хоч вони и азіатського походження, — врозумливо відповіла Ліда. — Вони…