Але радники і воєначальники цього разу насмілилися не погодитися з грізним царем Дарієм. Вони розтлумачили подарунки сколотських вождів так:
“Якщо ми, перси, не відлетимо, як птахи, в небо, або не сховаємося в землю, як миші, або, наче жаби, не поскачемо в воду, — тоді ми не повернемося додому і загинемо від сколотських стріл!”
І ще більше розгнівався всевладний цар Дарій, бо побачив, що його наближені, радники і воєначальники не бажають гнатися далі за сколотами і бояться найближчого майбутнього. Втім, тим часом царю доповіли, що не вловимий досі супротивник, нарешті перестав тікати і спинився в степу. Цар Дарій забув про свій гнів і вийшов сам подивитись. І з горба він побачив, що сколотські воїни справді вишикувалися до бою недалеко від табору персів. А озброєні сколотські вершники здаля навіть загрожували персам списами й мечами, наче викликали їх на бій. Цар Дарій вирішив негайно прийняти цей бій, бо військо його було ще численне і міцне.
Але тільки-но він почав оддавати бойові веління своєму військові, як помітив дивне безладдя серед сколотів. Він дуже здивувався цьому і, нарешті, побачив, що недалеко від сколотів, між ними і перським військом, пробіг заєць. І всі сколоти враз забули про персів і про очікуваний жорстокий бій і кинулися полювати на зайця.
Тоді глибока й сумна тривога пойняла серце грізного і всевладного перського царя Дарія. Він покликав своїх полководців і сказав їм у розпачі:
“Тепер і я пристаю на вашу думку, мої радники, наближені і воєначальники! Нам треба поспішати звідси. Дійсно, подарунки сколотських вождів означали те саме, що ви казали мені. Сколоти ставляться до нас цілком зневажливо! Вони настільки певні своєї перемоги над нами, що навіть забули про нас, коли побачили маленьку тваринку — зайця. Якщо вони такі дужі, що зовсім не бояться нас і зневажають нас, то хіба можемо ми вийти битися в ними? Давайте швидше повертатися додому, щоб не сталося ще більшої ганьби!”
Так сказав всевладний і грізний перський цар Дарій — і тієї ж ночі велике перське військо, не вийшовши на бій з сколотами, потай вирушило на схід, кинувши своїх поранених і хворих, кинувши напризволяще, щоб не заважали тікати, всіх слабих і кволих…
Слухайте мене, старого Ормада, слухайте! Так безславно тікав од сколотів великий і грізний перський цар Дарій, володар чи не цілого білого світу, тікав з залишками свого незліченного війська. Того самого великого війська, яке ціла земля вважала непереможним і боялася самої лише згадки про нього… І те страшне військо тікало від сколотів, не прийнявши довгожданого бою, бо злякала його і самого всевладного перського царя Дарія мудрість сколотських вождів і відвага славних сколотських воїнів… І тікав цар Дарій із своїм військом, як наляканий заєць, що на нього полювали сколотські воїни перед лицем цілого перського табору… Але всю свою славу залишив цар Дарій у широких сколотських степах. А сколотські воїни дістали багату воєнну здобич, і стали сколоти уславленими серед усіх народів, бо вони перемогли грізного царя Дарія, володаря майже всіх країн на землі. Слава хоробрим сколотським воїнам, слава! Слава мудрим сколотським вождям, слава!
Старий Ормад закінчив свою розповідь. Він іще хитав стомлено сивою головою, ще беззвучно шепотів щось, а вже з усіх кінців лунали радісні, збуджені вигуки, дзвеніла зброя, якою несамовито розмахували скіфи-воїни. Захоплені героїчним оповіданням, запалені старим Ормадом, вони нестримно виявляли своє піднесення. І знову злетіли вгору чаші з оксюгалою, задзвеніли тимпани і засвистіли кістяні дудки. Буйна веселість охопила всіх, хто був на майданчику.
Сколот власноручно налив золоту чашу й урочисто підніс її Ормадові. Дід поважно прийняв чашу, хоча й робив це навпомацки, і підніс її до губів. Руки його по-старечому тремтіли, оксюгала розхлюпувалась. Але він випив усю чашу не відриваючись. Аж потім голова його безсило впала на груди, він схилився набік і задрімав, знесилений втомою, наче й не чув гомону й шалених вигуків навколо себе.
Дмитро Борисович, збуджений не менш за скіфів, говорив товаришам:
— От тепер я переконався, що старий Геродот був цілком правий у своїх записах! Усе, чисто все він розповів правильно, крім кількох незначних дрібниць. А ми сперечалися, брали під сумнів цю сторінку стародавньої історії, цей нещасливий похід Дарія! Товариші, це просто надзвичайно! Чуєте, Артеме, Лідо, тепер ясно все! А, та ви все одно нічого як слід не розумієте!..
— Розуміємо, все чисто розуміємо, Дмитре Борисовичу, — співчутливо заперечив Артем. Але археолог уже забув про нього і про Ліду. Він знову звернувся до Варкана, про щось запитував його і жадібно вслухувався в розповідь молодого скіфа.
Івана Семеновича не захопила атмосфера веселощів, що панувала на майданчику. Щось непокоїло його. Що саме — він ще не знав. Але він мав багатий життєвий досвід. Він умів якимось шостим чуттям передбачати наближення небезпеки. Щось подібне відчував він і зараз. Проте звідки все-таки вона, та небезпека, могла взятися?..
Становище їхнє було тепер нібито певне. Їх поважали, особливо після змагання з Дорбатаєм біля священної купи хмизу в степу, Дорбатай, хитрий і підступний Дорбатай, утратив як віщун свій вплив на довірливих скіфів, він навіть не прийшов на бенкет. Сколот добре ставився до чужинців, які чимсь подобалися йому, — можливо, тим, що вони осоромили його ворога, старого війцуна. Лишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, скіфів-багатіїв, що, очевидно, належала до числа спільників і однодумців старого віщуна…
Вже не перший раз Іван Семенович крадькома приглядався до сина Сколота. І щоразу він пересвідчувався, Що Гартак поводиться і на бенкеті не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив лише маленьку чашу оксюгали — і від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалося, що Гартак когось весь час шукав поглядом — і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань.
Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час помітно непокоївся. Один раз його швидкий погляд натрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, потупилися, він нахилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Проте через кілька секунд він знову крадькома зиркнув на чужинців, зокрема на Івана Семеновича. В очах його була прихована лють, це було ясно, хоча він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.
“Ворог… ворог… та ще й дуже небезпечний… — подумав Іван Семенович. — Але ж він не насмілиться нічого зробити тут, бо ми його урочисті гості!”
Чимало сумнівів і підозрінь турбувало Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. Та, до речі, увагу його відвернули нові вибухи гуркотливої скіфської музики — тимпанів і дудок. Тепер це була весела, грайлива мелодія в швидкому темпі, яка раз у раз переривалася брязкотом мечів, наче своєрідним приспівом. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І одразу ж троє струнких дівчат хутко пробігли між ними, спинилися на вільному місці перед підвищенням і почали танцювати.
Спритні танцюристки змагалися між собою. Вони то легко і граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітря, то наче розпластувалися по землі. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.
Ліда, яка дуже любила танці, захоплено дивилася на струнких скіфських дівчат, що своєю майстерністю привернули до себе увагу всіх.
Дмитро Борисович упивався рідкісним видовищем, бурмочучи про себе:
— Отакий малюнок був на Куль-Обських золотих пластинах… саме такі рухи… впізнаю, напевне, це тилові рухи танцю… а тепер закинуті назад руки, так…