— Він нічого вам не казав?
— Ні…
— Подався кудись, не попередивши нас…
— Що ж я можу вам відповісти, Артеме? Звідки мені знати?..
Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік? Та хіба могло таке статися з прямодушним, сміливим і дружнім молодим скіфом?..
Дмитро Борисович розгублено озирався: він не вірив своїм очам. Нарешті він вагаючись мовив:
— Він не міг злякатись і втекти…
— Це неможливо, — впевнено підтвердила Ліда. — І як ви можете таке подумати про Варкана? Артемчику,
скажи!
— Ні, Варкан не такий, — без вагання ствердив Артем.
— Але де ж він тоді? — спитав Іван Семенович.
Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно. Ніхто не звернув на це уваги, бо скіф, мабуть, вибрав такий момент, коли на нього не дивились. Без Варкана становище ставало зовсім безнадійним.
Полонених підштовхували дротиками все далі і далі. Суворі бородаті обличчя під металевими і шкіряними шоломами та повстяними башликами дивилися на чужинців вороже. Куди поділися ті усміхнені, дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали їх ще кілька годин тому? Підступна промова Дорбатая, отруйне нашіптування впливових багатіїв досягли свого. Залякані і затуркані віщунами, вражені наглою смертю старого вождя, мисливці й воїни вбачали тепер у чужинцях своїх ворогів. Адже саме вони, ті чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили старого вождя Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не з ясував усе? Він чув голоси грізних богів, мудрий Дорбатай. І боги сказали, що чаклуни-чужинці повинні вмерти! Дорбатай, який усе знає, все відає, наказав не вбивати чужинців зараз, — хай так буде. Але все одно, чужинці не знайдуть порятунку, бо проти них самі боги!..
Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала чужинців, що відступали далі й далі під натиском дротиків. Опиратися було безглуздо, це відчував кожен з них. Тільки Діана ще непримиренно гарчала, тільки-но до неї наближалися вістря дротиків, примушуючи її задкувати. Лише це глухе гарчання та ще голос Дорбатая порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.
— Тримайтеся купи, товариші! — нагадав Іван Семенович.
— Вони наче готуються зв’язати нас, — збентежено мовила Ліда.
— Не дамося! Будемо боронитися! — запально відповів Артем.
— Чим? — коротко спитав Дмитро Борисович.
Справді, чим боронитися, чим битись? Якщо раніш у них були кирки, що їх можна було використати як зброю, то тепер єдиною зброєю був хіба що складений кишеньковий ножик Артема. Отож — чим боронитися? Що мав на увазі запальний юнак?..
Артем аж лютував, відчуваючи безпорадність. Найбільше, найболючіше на нього вплинуло загадкове зникнення Варкана. Не хотілося навіть припускати, що Варкан утік. Не такий він здавався Артемові! А коли Варкан не втік, то повинен був перед зникненням щось сказати, якось попередити друзів… — Ах, Варкане, Варкане, невже ти забув навіть про те, що лише сьогодні став побратимом Артема!..
— А ви, Дмитре Борисовичу, доводили, що побратим — більше, ніж кровний брат, — з докором мовив Артем.
Археолог розвів руками й щиро признався:
— Я навіть не знаю, що думати…
— А я все одно не вірю, що Варкан нас кинув! — з викликом заперечила Ліда. — Цього не може бути! Він не може зрадити, це не така людина!
— Тоді де він?
— І чому він нас не попередив? — додав Артем.
Живий коридор закінчувався. Тепер чужинці опинилися поза межами майдану. Тут вони не були вже гостями Гартака: ось чому, мабуть, віщуни за наказом Дорбатая відтіснили їх сюди. Іван Семенович розумів це. Він розумів також, що задум старого віщуна має незабаром здійснитися…
Далеко позаду, десь біля підвищення, просвистіли пронизливу мелодію кістяні дудки. Спалахнули нові десятки факелів. Їх неспокійне полум’я боролося з чорним мороком, який насувався з усіх боків. І від цього невірного, казкового освітлення все здавалося ще загрозливішим. З темряви вихоплювалися то виблискуюче очима вороже бородате обличчя якогось воїна, то дужа рука мисливця, що тримала напоготові гостру стрілу на тятиві лука, то червоний башлик віщуна. Безнадійно, безнадійно… Звідусіль чужинцям загрожує скіфська зброя, хитке полум’я факелів освітлює її — і освітлює віщунів, що наступають, наступають безнастанно… Ось між ними знову з’явилися двоє з мотузками, готові кинутися на чужинців, щоб зв’язати їх…
Артем відчув цілковиту безпорадність. Голос його затремтів, коли він звернувся до геолога:
Та що ж нам робити, Іване Семеновичу? Що робити?
Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий щось порадити. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, воскресити в собі самому надію на визволення!
— Що робити, Іване Семеновичу?..
Раптом Діана підвела голову, наче прислухаючись, і коротко гавкнула. Вона поглядала на геолога, ніби чекала від нього якщо не поради, то наказу. Адже поряд віщуни з мотузками. Вони тільки ждуть слушного моменту, вони напоготові!..
Діана ще раз коротко гавкнула, наче про щось попереджаючи свого хазяїна. І тепер кожен з товаришів ясно почув те, що раніше вловила розумна собака.
То було кінське тупотіння, в яке вплтались уривчасті вигуки. Тупотіння наближалося. Уже можна розібрати, що кілька вершників мчать сюди галопом. Ще вигуки, нові голоси… і тупотіння вже біля самих наметів… Чий це голос? Знайомий, дужий голос!..
— Варкане! Варкане! — закричав несамовит Артем.
Розкидаючи віщунів своїм вороним конем, що хропів і розбризкував піну, Варкан блискавкою влетів у коло мечів і дротиків. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. А слідом за ним мчали ще молоді воїни з мечами в руках. Вони також рішуче розштовхували кіньми приголомшених віщунів. У натовпі безладно закричали. Цього блискавичного нападу не чекав ніхто, навіть сам хитродумний Дорбатай!
Перекриваючи галас, Варкан вигукував:
— Ратман! Ратман!
І йрго товариші слідом за ним безнастанно повторювали:
— Ратман! Ратман!
Незрозуміле дзвінке слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу і Артемові на вільних коней. Варкан пропонував сідати на коней! А його супутники, звиваючись мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитися до чужинців, щоб завадити втечі. У дикому гаморі лунав бойовий клич молодих дружинників:
— Ратман! Ратман!
Дивно, чому ж тепер завмерли мисливці й воїни? Ще недавно віщуни на чолі з Дорбатаєм спиралися в своїх діях на весь натовп скіфів, який підтримував їх проти чужинців. Ясно було, що всі скіфи настроєні проти чужоземних чаклунів. І ось Варкан з кількома товаришами на очах у всіх намагається відбити чужинців — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що сталося? Адже Варкан, незважаючи на всю його відвагу і рішучість, був би безсилий щось зробити, коли б не це несподіване мовчазне співчуття натовпу скіфів, не ця пасивна допомога мисливців і воїнів, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?
— Ратман! Ратман!
Артем запитливо глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на найближчому коні. Розбираючи поводи, він кричав:
— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!
Ближче за всіх до нього був археолог. Артем не роздумуючи схопив його за комір і допоміг видертися на коня. За кілька секунд Дмитро Борисович напівлежав на коні, тримаючись обома руками за його шию. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем. І чого вони зволікають? Адже вони не такі безпорадні, як Дмитро Борисович, вони вміють поводитися з кіньми…
— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.
Його вигук потонув у морі інших безладних вигуків, що лунали звідусіль. Віщуни зрештою опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер уже віщуни нападали на них. Молоді скіфські воїни захищалися, б’ючи віщунів мечами-акінаками плазом. Чомусь вони не хотіли орудувати зброєю по-справжньому… Користуючись з цього, віщуни енергійно напосідали на них. Ось чути й голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли ж це старий віщун устиг опинитися тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.