Выбрать главу

На це було мало надії. Адже коні тих, що гналися за втікачами, були такі ж свіжі й міцні — Дорбатай, безперечно, не пошкодував найкращих… Ось копита зацокотіли вже на тому пагорку, на якому Артем та його супутники були хвилину тому. Так, вони не відстають… і їхні коні заморяться, мабуть, не раніше, ніж коні втікачів. Але тоді… навіщо ж усе це?.. Адже, крім того, люди, що мчали за ними, були, напевно, добре озброєні. В них, певно, є мечі й дротики… ті самі дротики, що ними скіфські воїни і мисливці так спритно влучають у ціль. Ще добре, що ніч, темрява…

Артем раптом згадав, як Варкан з ходу проштрикнув дротиком маленького зайця, і неприємна дрож пробігла по його тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні все ще не видно, як і раніше, чути лише глухе невпинне тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем помітив попереду два темні силуети. Здавалося навіть, що відстань до тих силуетів швидко зменшується. Що це означає? Невже Варкан і Дмитро Борисович спиняли коней? Що їх затримало?..

Ні, вони не спинилися. Вони просто їхали тепер риссю, а не мчали галопом, як раніше. Але ж і їх, і Артема з його супутниками незабаром наздоженуть! Що сталося?

Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони повинні почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один з вершників озирнувся.

— Дмитре Борисовичу! — крикнув Артем. — Що таке? Чому ви спиняєтесь? Адже погоня близько!

— Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом. Власне, і я не можу, але це вже не має значення, — відповів археолог.

— Так погоня ж… — почав Артем, проте одразу змовк: навіщо він каже про це? Тільки збентежить Дмитра Борисовича. Втім, було вже пізно.

— А про яку погоню ви кажете? — швидко спитав археолог. — Хіба за нами женуться?

Відступати не було куди. І Артем коротко пояснив:

— За нами вислано погоню. Мабуть, віщуни. І вони вже недалеко.

Кінь Артема також перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх. Тепер вони їхали поряд. Артем не бачив обличчя Дмитра Борисовича, але відчув збентеженість в його голосі, коли археолог заговорив:

— Що ж тоді робити? Я ж кажу, що мій кінь шкутильгає… ми не можемо втекти.

Замість Артема. йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось діяти.

— Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?

— Він сказав, щоб я їхав далі, до лісу, І щоб ви їхали зі мною. Варкан затримає погоню.

— Е, ні, — заперечив Артем. — Ви маєте їхати, бо ваш кінь шкандибає. А я лишусь і потім наздожену вас…

— Але, Артеме…

— Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте негайно ж!

— У вас же немає зброї, Артеме. Чим ви можете бути корисні в сутичці з віщунами?

— Помиляєтесь, зброя у мене є, їдьте, прошу вас!

З задоволенням Артем побачив, що археолог підкорився. Юнак навіть на мить здивувався: як взаємини людей змінюються залежно від обставин! Досі слово Дмитра Борисовича було для Артема незаперечним, а тепер, навпаки, археолог покірно виконує те, на чому наполягає він, Артем…

Постать Дмитра Борисовича майже одразу розтанула У пітьмі: він зник у напрямі до лісу, який вказав йому Варкан. А тупотіння погоні ближчало й ближчало…

Варкан поклав руку на плече юнака. Скіф легко, але виразно підштовхнув його вслід за археологом.

— Ні! Я лишаюся з вами! — рішуче відповів Артем. І знову з задоволенням почув, як Варкан щось схвально сказав своїм товаришам.

Вони спинилися. Кінь Артема нервово затупцював на місці: мабуть, йому передавалося напруження вершника. Почувся брязкіт: Варкан і його товариші добули з піхов мечі-акінаки. Зовсім близько пролунали загрозливі голоси: віщуни помітили втікачів.

Наближався нерівний бій. Незважаючи на хоробрість і самовідданість, Варкан і двоє його товаришів неспроможні були протистояти численному загонові. А що загін був численний, можна було догадатися по тупотінню коней. Навряд чи ворогів налічувалося менше кількох десятків.

А чи міг допомогти Варканові і його товаришам Артем? Закликати на допомогу Діану? Гаразд, але вірна собака захищатиме тільки Артема. Діана не зможе зрозуміти різницю між Варканом і іншими скіфами, щоб допомагати одним проти інших… До того ж в Артема, як правильно зауважив Дмитро Борисович, не було ні меча, ні списа. А коли б і були, то хіба він уміє ними володіти?

Втім, юнак уже кілька хвилин тому вирішив, чим і як він буде захищатись. У нього була зброя! Правда, вона мало скидалася на меч або спис чи якийсь інший вид звичайної зброї. Правду сказати, це була зовсім не бойова річ, вона мала суто мирне призначення. Але Артем, поміркувавши, покладав на неї більше надії, ніж на мечі Варкана і його супутників. В усякому разі, він зараз, за цих умов, не проміняв би її на найкращий меч.

Серце Артема прискорено стукотіло. Йому вже хотілося вжити свою незвичайну зброю. Однак він примусив себе перечекати ще деякий час. Голоси ворогів лунали зовсім близько. Здається, пора! І юнак рішуче спинив коня. Враз по тому спинив коня й Варкан. Скіф не розумів вчинку побратима.

Артем указав рукою на переслідувачів. Мовляв, зачекай, я впораюся сам.

Кмітливий Варкан одразу зрозумів, що юнак щось затіяв.

— Ви лишайтеся тут, тут! — мовив Артем. — А я піду туди, туди, до них! Розумієш?

Певна річ, для Варкана лишалося загадкою, що саме хотів зробити його побратим. Він наче хотів застерегти Артема, але той уже не звертав на це уваги. Юнак хутко зіскочив з коня, мов не помічаючи здивування й тривоги Варкана і його товаришів, які збуджено перемовлялися. Він пригнувся, щоб сховатися в траві, і швидко пробіг кілька метрів назустріч погоні. І спинився, відсапуючись.

— А ви звикли метати дротики? — бурмотів Артем про себе. — Ви сподіваєтесь взяти нас акінаками? Не вийде! Чекайте, чекайте, ось я вам покажу!..

Він причаївся в траві. Очі вже звикли до нічної темряви, і Артем досить виразно побачив силуети передніх вершників, які скакали прямо на нього. Мабуть, і вони бачили попереду силуети Варкана та його товаришів і, слід гадати, дивувалися, чого вони стоять нерухомо на одному місці. Втім, це було їм на руку. Люто вигукуючи, посланці Дорбатая підвели дротики. Вони були впевнені в успіху. Цього і сподівався Артем.

Він виставив руку вперед, підвівши її над травою. В його руці була невеличка річ, як товста коротка паличка.

— Маєте!

І враз вигуки ворогів обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней вражені вершники-віщуни. Так, то були віщуни, це теж тепер було ясно видно. Проте якщо б вони не стримали коней, то злякані тварини зробили б це самі.

Пучок сліпучого білого світла прорізав темряву й ударив в очі приголомшеним переслідувачам. Світло заливало їх своїм промінням — і вони неспроможні були вже нічого бачити. Яскрава, сліпуча вночі цятка спалахнула над високою травою, нічого не запалюючи навкруги, але надійно ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. Бо темрява за сліпучою вогняною цяткою враз стала глибокою і непроникною…

Вражено і розгублено віщуни дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємниче виникло на їхньому шляху. Вони бачили тепер один одного, здавалося їм, як удень, бачили своїх коней, бачили й траву перед собою. А далі, за цією непроникливою загорожею, все зникало.

— Ага, спинилися? — зловтішно шепотів Артем, гамуючи в собі нервове збудження. — Спинились? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?

Рука його тремтіла від напруження. Проте він невпинно натискував кнопку свого потужного електричного ліхтарика. Як добре, що він згадав про нього!

Раптом розгубленість віщунів змінилася новим нападом люті. Передній вже літній віщун у крислатому червоному башлику вдарив коня нагаєм, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь тільки звівся дибки. Вершник ще раз ударив його. Кінь не йшов. Тоді віщун швидким рухом підніс вгору дротик і прицілився в сліпучу світлову цятку. Разом з цим залунала погрозлива лайка чи, може, закляття.