Отож розмова з археологом не допомогла б розв’язанню питання. І тому Артем кинув цю думку, тим більше, що він міркував про повернення на поверхню землі лише між іншим. Адже найголовніше, що непокоїло його тепер, — було визволення з рук Дорбатая полонених товаришів, А це в свою чергу, скільки показували бесіди з Ронісом і Варканом, було пов’язане з загальним повстанням. Коли ж воно почнеться?..
Чи не щодня до табору Варкана приєднувалися нові й нові люди. То були молоді воїни й мисливці, які свого часу, до смерті Сколота, виявляли в той чи інший спосіб неуважне або й презирливе ставлення до віщунів. Тепер їм загрожувала помста Дорбатая і знатних старшин. Віщуни й багатії зводили рахунки з усіма, хто свого часу насмілювався виступати проти них.
Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Звісно, Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалася йому. Все це так. Але охоче він узяв би участь у негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду та Івана Семеновича сьогодні ж!..
Поки що юнак міг стежити за пересуванням жалобної процесії тільки здаля… Аж увечері, коли стійбище спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем і Варкан наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь щасливий випадок для визволення товаришів. Та ба: жодного разу йому не пощастило навіть наблизитися до середньої частини табору, де серед інших стояв той великий віз, що цікавив його найбільше і привертав до себе його запальні думки.
Артем добре знав навіть його зовнішні ознаки, які вивчив здаля, з лісу. Адже він три чи чотири рази помічав серед інших червоне покриття воза… Одного разу юнакові навіть здалося, що він побачив і Ліду, яка виглядала назовйі, та дивився він надто здалека, щоб бути певним. Але було цілком ясно, що Артем не міг наважитися вчинити щось таке, що обіцяло б успіх. Доводилося чекати, до болю стиснути кулаки і чекати.
Єдиною втіхою Артема лишалися листи від Ліди. Тепер Діана була звільнена від обов’язків листоноші. Усе налагодив Роніс. Невільники майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу з записної книжки Івана Семеновича, густо списані дрібним поквапливим почерком дівчини. Артем читав їх і перечитував по кілька разів, намагаючись уявити собі думки й почуття Ліди.
Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що спроквола пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив на власні очі:
…важко хитаючись, посувається і рипить віз, колеса його перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають лише колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі, видніється жовто-рожевувата смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, тут уже немає ні вибоїн, ні рівчаків, не чути нічого, крім безнастанного гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків.
…Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там думаючи про неї десь їдуть поруч з жалобною процесією і Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і товариші, — друзі! Ліда дивиться на ліс, зітхає, бідна дівчина! І знову дивиться з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев… Та лишаються Дерева нерухомі, нічого не можна помітити… жоден вершник не виїжджає з того лісу, мовби І нема там Артема та його друзів! Тоді Ліда знову схиляється і швидко-швидко пише… це той самий лист, що Артем тримає в руках…
“Любий, любий, Артемчику!
Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною і врівноваженою… Ах, про це я й сама пам’ятаю, знаю, що так треба! Але як тоскно ждати! Ждати ранком, вдень, увечері і вночі тільки ждати, і весь час без наслідків!.. Єдина моя втіха — писати тобі листи. Я так і роблю, доки вистачить записної книжки Івана Семеновича, яку він дав мені. Ти просиш, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я опишу тобі все.
З самого початку наш віз опинився в середній частині процесії, там, де їде почет Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в ту колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять тіло Сколота…”
Артем знову примружив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам. То було дуже урочисте видовище.
Величезна колісниця з тілом Сколота. Помічники головного віщуна із священними зображеннями орлів, пантер й оленів. Найзнатніші старшини очолюють процесію. А біля погребальної колісниці і за нею — скіфи із слідами траурних обрядових ран, що їх вони собі заподіяли. У них відрізана частина вуха — і застиглі струмки крові смугами вкривають щоку й одяг. У них надрізані руки, пошкрябані лоби й носи, ліві руки простромлені гострими стрілами — і у всіх пострижене в коло волосся… Простодушні скіфи щиро сумують: помер великий вождь Сколот — і на його честь вони вкрили себе обрядовими ранами, намагаючись цим висловити свій сум. Разом з жерцями вони співають тоскну журливу пісню — чи, може, то не пісня, а якась молитва грізним богам?.. Ніхто з простих скіфів не знає, що трапилося насправді, не розуміє, що їхнього вождя злочинно отруїв Дорбатай. І цей злочинець важно возсідає на своєму возі й вдає, що урочисто молиться богам: старий Дорбатай робить усе за священними звичаями…
Повільно йшли білі коні, важко котилася величезна колісниця з тілом Сколота. А за нею їхав ще великий віз. На ньому сиділа стара дружина Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши скорбне сухе обличчя жовтими руками. І два такі ж старі віщуни вартували біля неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в золотому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав його короткий меч-акінак з золотим держаком. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить: з обличчя його збігла напруженість останніх хвилин, зник вираз страждання, який був на ньому, коли старий вождь умирав, підступно отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було зовсім спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він просто відпочиває на колісниці або міцно спить…
…Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував водночас і шолом, і башлик, їхав поважно й урочисто, як справжній переможець.
Не зчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі й головному уборі, побрязкували, коли віз гойдався на вибоях. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх возів, на низький сірий обрій. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нікого, заглиблений у молитви за любимого брата, за померлого вождя… І простодушні скіфи з повагою поглядали на цього неперевершеного лицеміра.
Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростовувався на коні, неуважно брався рукою під бік, оглядався, шукаючи, чи не насмілився хтось крадькома кинути на нього насмішкуватий погляд: адже він добре знав, що не викликає особливої пошани у воїнів. Але за хвилину голова його вже хилилася під вагою великого золотого шолома, руки нервово й боязко перебирали поводи коня. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і, можливо, навіть боїться впасти з нього.