— Поганий виродок! — не стрималася, подивившись на нього, Ліда.
Гартак наче почув її голос, хоча був метрах у десяти від дівчини. Він швидко озирнувся і спинив на ній запитливий погляд, Ліда здригнулася, проте одразу опанувала себе: адже “виродок” все одно не міг зрозуміти того, що вона сказала. І справді, Гартак усміхнувся, очевидно, намагаючись, аби усмішка була лагідна. Ліді здалося, що Гартак навіть насмілився підморгнути їй. Але цього вона вже не витримала і хутко відвернулася.
Знову глянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця Сколота, прорипів і віз вдови померлого вождя. Тепер, коли сунули вози почту Гартака, вирушив, нарешті, і віз чужинців. Його ставили посередині, щоб за возом полонених рухалися раби, служники й дружини нового вождя. Іван Семенович, придивившися, сказав Ліді:
— Бачите, люба моя, отой великий віз? Так, так, той, звідки виглядають жінки у високих головних уборах, зиркаючи в наш бік. Це, я певен, дружини Гартака, яким не терпиться глянути на нову наречену їхнього чоловіка, незвичайну чужинку, що оволоділа його серцем…
— Як ви можете таке говорити, Іване Семеновичу? — образилася Ліда. — Адже ви знаєте, як мені гидко згадувати про все це.
Та геолог вів далі:
— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже хотілося б нагадувати вам про наміри Гартака. Втім… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та допустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне, признаюся, нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре поводились і стримувалися від необережних вчинків.
— А хіба я…
— То ж воно й є. Ви забуваєте, що нам доконечно треба підтримувати в Гартака і Дорбатая впевненість, ніби ви погодилися на шлюб з молодим вождем… і не кривіться, бо інакше не можна! І щоб вони вірили, мов ви навіть самі бажаєте цього. А згадайте, що трапилося кілька хвилин тому? Гартак посміхається вам, а ви? Та після такої реакції, як ваша, кожен зрозумів би, що тут щось не так. Добре, що Гартак захоплений почуттями до вас і не помітив вашої досить виразної гримаси. Ні, Лідо, так не можна. Ви ставите під загрозу виконання наших спільних планів звільнення!
Що могла відповісти Ліда? Тільки пообіцяти, що вона надалі буде пильно стежити за собою…
…І ось уже четвертий день триває подорож. Четвертий день вози посувалися до тих невідомих священних Гер, про які писав Ліді Артем. Як і відповідала вона юнакові, ці записки Артема були єдиною її втіхою. Крім усього іншого, вони наочно свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю полонених друзів, думають про них і шукають засобів, аби їх звільнити. Ліда виконала дещо несподівану пропозицію Артема, висловлену їй в останньому листі. Вивчила напам’ять великий текст, надісланий їй. Текст Артем написав під диктовку Роніса, хоча звичайними літерами, але грецькою мовою. Ліда знала тільки загальний зміст тексту, не розуміючи, певна річ, заучених слів. І незабаром цей текст відіграв досить важливу, якщо не вирішальну в її долі роль.
Це сталося після полудня. Спинилися на обід, навколо запалали вогнища, над якими у великих казанах варилася їжа. Знову в повітрі поплив солодкуватий запах вареної конини, який уже викликав огиду не тільки в Ліди, а навіть у стриманого Івана Семеновича. Ліда з жахом думала про те, що незабаром знову принесуть на обід це набридле солодке кінське м’ясо — і його доведеться-таки їсти, бо ж не можна жити без їжі… Щоправда, їла дівчина кляту конину тільки тоді, коли дуже наполягав суворий в таких випадках Іван Семенович. Така розмова відбулася й сьогодні ранком. Дівчина протестувала:
— Мені гидко, Іване Семеновичу! Я вже не можу навіть дивитися на це м’ясо! Краще вип’ю молока!
— Не можна, Лідо. Гидко дивитися — не дивіться, будь ласка, я не заперечую. Заплющте очі і їжте.
— Та й заплющивши очі, не можу. Від нього тхне кінським потом.
— Затуліть носа і їжте.
— Та й смак у нього такий, що…
— Сховайте язик, щоб не відчувати смаку, і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Навпаки, серйозно вимагаю. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, яких ми навіть не можемо передбачити. Зрозумійте. Скоро настане день, коли нам потрібна буде і фізична сила, і спритність. Ми мусимо готуватися до цього. Ніяких заперечень, люба моя! Ви лише подумайте, що сказав би Артем, коли б побачив, що ви відмовляєтесь їсти, наражаючи себе на кволість, слабкість?
Ліда не опиралася. Вона відчула, що починає червоніти, і взялася до їжі. Що ж, коли треба, то треба… І от сьогодні в обід коло воза полонених знову залунали голоси. Може, хтось з рабів передасть вісточку від Артема. Думка про це вже в деякій мірі примирила Ліду з ненависною вареною кониною. Вона виглянула з-за повсті — і ледве не зомліла.
Біля їхнього воза стояв Гартак. Його супроводили троє старшин, що завжди їхали в почті молодого вождя. Два служники приставляли до воза полонених драбинку, вкриту червоним килимом, готуючи пишний шлях вождеві. Вигляд самого Гартака був поважніший, ніж будь-коли доти.
— Іване Семеновичу, сюди йде Гартак! — прошепотіла Ліда злякано. — Мабуть, щось таке буде!..
— Одне можу сказати, Лідо, — відповів геолог, нахмуривши брови. — Спокійно! Одне слово — спокійно.
— А той текст?
— Безумовно. Нібито час настав.
Іван Семенович, сказавши це, посунувся в глиб воза і звідти дивився, як піднялася повстяна завіса, як з явився кривобокий Гартак, супроводжуваний старшинами, впевнено посміхнувся дівчині і, мабуть, на ознаку найвищої прихильності, незграбно вклонився їй, чого з ним досі ніколи не траплялось.
Ліда прихилилася до стінки воза і, намагаючись тримати себе в руках, чекала, що буде далі.
Гартак заговорив по-скіфському. Його скрипучий неприємний голос звучав тут особливо дратуюче. Втім, він говорив дуже лагідно, немов умовляючи дівчину щось зробити. Що саме він говорив, лишалося, звичайно, незрозумілим. Але, мабуть, він вважав свої слова за щось дуже приємне, бо кілька разів усміхнувся, показуючи нерівні пацючі зуби.
Нарешті Гартак замовк. Показуючи рукою на вихід з воза, наче запрошував Ліду вийти. І враз дівчина все зрозуміла! Гартак дістав згоду Дорбатая на шлюб з нею, не чекаючи закінчення жалобної подорожі і урочистого похорону тіла Сколота! Ось для чого він завітав сюди особисто, та ще й з почтом, — щоб забрати її звідси і перевести до себе! Але цього не може бути, який жах!
Гартак усе ще показував рукою на вихід, усміхався й чекав. Ліда завмерла. Вона нічого не могла вимовити, не могла навіть поворухнутися. Руки й ноги в неї обважніли, з обличчя відплинула кров. Тоді Гартак ступив крок до неї, і, наче не помічаючи її обурення, схопив за плече і підштовхнув до виходу. В цю мить Ліда знову забула про суворі попередження Івана Семеновича, рвучко вирвалась і вигукнула:
— Ніколи, ніколи!
Безумними очима вона подивилася навколо. Що робити?.. І раптом помітила, як виразно дивиться на неї з кутка Іван Семенович. Гартак був здивований. Він, очевидно, не чекав опору. І тоді тихо, але дуже переконливо, промовляючи кожне слово, заговорив Іван Семенович.
— Лідо, люба моя, опануйте себе, візьміть себе в руки. Дівчинко, опам’ятайтесь! Ви губите нашу справу. Ну?
До Ліди поступово поверталося самовладання. Так, треба щось робити, Іван Семенович знає, він підкаже їй, він врятує її…
— Кажіть, я слухаю, Іване Семеновичу, — ще майже безсило відповіла вона.
— Мабуть, він хоче, щоб ви йшли за ним, правда?
— Так…
— Значить, дістав дозвіл Дорбатая. Тихо, Лідо, нічого страшного немає, — швидко додав геолог, помітивши, як при цих словах стрепенулася дівчина. — Згадайте текст Артема. Повторюю, візьміть себе в руки. Отак! І починайте — серйозно, вдумливо, переконливо. Але не вороже, пам’ятайте, не вороже! Почали!
Тепер Гартак уже розгублено переводив погляд то на Івана Семеновича, то на Ліду. Він не знав, про що вони говорили, і не розумів, що йому діяти самому. Тим часом Ліда справді опанувала себе. Так, вона могла й сама згадати про це. Текст Артема — адже він призначений був саме для такого випадку!