— Може, допомогти вам?
Дмитро Борисович не чув нічого. Тепер він підняв скриньку, тримаючи її на витягнутих руках, мов налиту по вінця посудину. Подержав кілька секунд у повітрі, зітхнув і обережно поставив на землю. Тоді підійшов до скриньки з другого боку. Волосся його розпатлалося, капелюх ледве тримався на голові, окуляри криво сиділи на носі Але він нічого не помічав, нічого не чув, ні на що не звертав уваги, крім скриньки…
Артем розчув, як Дмитро Борисович уривчасто вимовляв якісь дивні слова, наче відповідаючи самому собі на німі запитання:
— Так… Скіфська доба… Бронза… Дуже дивно, що немає заліза!.. Сховано тут від очей… Пам’ятка… Надзвичайно! Справжня схованка!..
— Отож, це скіфська?.. — знову боязко запитав Артем.
Археолог не чув його. Він ще раз обійшов навколо скриньки. Він смішно нахиляв голову, наче курка, що збирається клюнути знайдене зернятко: він придивлявся до скриньки то одним, то другим оком, примружував їх. І нараз немов тільки тепер помітив Артема, наче досі юнака тут не було.
— Артеме, голубе, це надзвичайно! — скрикнув він, хапаючи юнака за рукав. — Ну, звідки ви взялись? Як ви догадалися, що вона саме тут, що її сховано в цьому кутку?
Артем ніяково знизав плечима: що міг він відповісти? Просто так вийшло, і все…
Проте Дмитро Борисович і не чекав відповіді. Він палко говорив далі:
— Друже мій, Артеме, у вас щаслива рука! Це ж, безумовно, пам’ятка скіфської доби. І тепер абсолютно ясно: цю скриньку колись поставили сюди… Хто? Не знаю, боюся робити припущення… Сховали тут. А потім наглухо замурували вхід до заглибини. Ось у чому полягає секрет глухої стіни! Розумієте? Та це ж ясно, як… як те, що ми з вами стоїмо тут!
Тепер Артем дивився на скриньку вже не просто з цікавістю. Зовсім інші думки виникали в запальній голові юнака.
Довгі віки минали на поверхні землі, як минають дні й ночі. Одне за одним народжувались і вмирали покоління. А маленька скринька, яку поставили сюди стародавні люди… мабуть, скіфи, що жили тут колись, спокійно стояла в наглухо замурованій заглибині. Сутінки багатьох віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її — разом з таємницею, схованою в ній… І ось аж тепер люди молодої Радянської країни знайшли цю пам’ятку, сивої давнини. Вони винесуть її на поверхню землі, під яскраве сонячне світло, — і загадкова скринька розкриє перед ними свою таємницю…
— Дмитре Борисовичу, а що ж може бути в цій скриньці?
— У ній?.. — Археолог ще раз поглянув на скриньку і розвів руками: — На це запитання, юначе, вам міг би відповісти, — та й те, напевне, не точно! — хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно — і однаково брехливо. Що може бути в цій скриньці?.. Можливо все. Може бути, — дорогоцінності, може бути… та ні, навіщо сушити голову? Тим більше, що я при всьому моєму бажанні не можу пригадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися дуже цікаві й важливі знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх поселень. Але така скринька…
Дмитро Борисович лагідно погладив рукою кришку скриньки.
— Така бронзова скринька сама по собі, окремо, в замурованій печері, — такого мені ще ніколи не траплялося, якщо не зраджує пам’ять! Ну, гаразд, незабаром довідаємося про все. Рушаймо!
Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.
— Світіть мені, Артеме, світіть!
Конверти з жовтуватого паперу, наповнені порохом, зібраним у печері, сиротливо лежали на землі. Дмитро Борисович, несучи скриньку, наступив на один з них. Конверт розірвався під його підбором, порох розсипався, змішався з землею. Археолог не помітив цього: вся його увага зосереджена була на бронзовій скриньці. Артем, який спостерігав це, ледве помітно всміхнувся. Незважаючи на всю урочистість моменту, він не міг стриматися. Він поглянув ще раз на археолога, який важно виступав, несучи скриньку, наче найбільшу в світі дорогоцінність, значуще кашлянув і заговорив поважним тоном, мало не пирскаючи зо сміху:
— Так, Дмитре Борисовичу, не буде, на жаль, з вас справжнього археолога, ніколи не буде…
— Що?
— Не буде, кажу, Дмитре Борисовичу, з вас справжнього, серйозного археолога. Вам би тільки знахідками захоплюватися. Скриньками або ще чимсь…
— Та що ви хочете сказати, нарешті?
— Справжня археологія як серйозна наука, Дмитре Борисовичу, цікавиться не лише окремими матеріальними знахідками, бодай і коштовними, але найбільше — так званими дрібницями. Навіть переважно найменшими дрібничками. Саме вони, систематизовані дрібниці, дають науці глибоку неоціненну користь. Наука збирає такі дрібниці всюди. Вона систематизує їх, вивчає. Вона робить найцінніші висновки з аналізу, наприклад, пороху. І ніколи не кидає зібрані зразки, та ще й розчавлює їх безжалісно чобітьми, бо не захоплюється зовнішньо ефектними окремими знахідками. Так роблять справжні археологи… між іншим, не турбуйтеся даремно, Дмитре Борисовичу, моє вухо цього разу далеко, схопити його було б важкувато. І, крім того, ваші руки зайняті скринькою, цією окремою матеріальною знахідкою…
— Нахаба!
— Можливо, можливо. Але я продовжую, оскільки маю змогу дещо роз’яснити вам. Я вже сказав, що справжня наука вивчає дрібниці, а не кидає їх на землю і потім презирливо топче ногами… як роблять деякі відомі мені вчені. Очевидно, вони, ті вчені, хоч і люблять читати нотації, але самі не завжди цікавляться крихітками знання, наприклад, порохом… Вони, як мені пощастило помітити, віддають все ж таки перевагу окремим знахідкам… як і запальні юнаки, так, Дмитре Борисовичу, чи не правда?..
Відповідь археолога була, на здивування Артема, несподівано м’якою і лагідною:
— Ви хочете взяти реванш, мій друже? Вам хочеться дошкулити мені, бути дотепним і ущипливим? Голубе, в мене немає ніяких заперечень! Та й не до того мені зараз, признаюся вам щиро. Скажу тільки одне. От коли ви станете досвідченим геологом… а може і археологом, хтозна?.. тоді ви зрозумієте самі, що бувають хвилини… хвилини, в які навіть витриманий учений, обтяжений віком, знаннями, досвідом, раптом перетворюється на експансивного хлопчика. А зрозумівши це, ви згадаєте сьогоднішні ваші дотепи — і вам не захочеться їх повторити. Гаразд, досить про це. Світіть уважніше, Артеме, я дуже боюся спіткнутись і пошкодити нашу знахідку.
— Єсть, Дмитре Борисовичу!
Більше Артем жартувати не намагався. Певна річ, далеко йому до справжнього вченого, але й тепер він уже зрозумів, що “хвилини”, про які так щиро і відверто говорив щойно Дмитро Борисович, справді бувають. Якщо хвилюється він сам. то як мала вплинути дивна знахідка на досвідченого вченого, що добре розуміє всю важливість незвичайного відкриття?..
Вони йшли до виходу з печери. Артем бачив попереду себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи обома руками загадкову скриньку, зариту багато віків тому, бронзову скриньку з її таємничим, нікому невідомим вмістом, Дмитро Борисович сказав: “Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…” Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?
Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім і відкрити її! Перед очима запального юнака вже повставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці… Адже там справді повинно бути щось надзвичайно коштовне, — інакше-бо навіщо б ховали її так старанно стародавні скіфи?.. Наприклад… наприклад — золота тіара скіфського вождя. Від такої думки в Артема несамовито закалатало серце. Золота тіара!..