Олд-Бой був у бригаді найповажнішою людиною не тільки тому, що йому було майже тридцять років, отож, був найстаршим. Не в тому річ. Кожен з бригади трохи знав про ультракороткі хвилі й їхні властивості і вмів при потребі обходитися з генератором, але хто ж міг у цій галузі розуміти більше від Олд-Боя, спеціаліста-радіотехніка, зв’язківця з великим стажем. Отже, саме Олд-Бой, колишній Петро Микитович, незаперечно й авторитетно стежив за станом генератора. І водночас провадив свої власні дослідження в галузі керованого зв’язку, того самого зв’язку, прихильність до якого так влучно й підступно використала для своїх потреб кароока Люка…
2. ОЛД-БОЙ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ
Тим часом Олд-Бой сердито доводив щось Богданові:
— Ти знаєш, хто ти разом зі мною? Ти — фуул, ось хто. Фуул!
Богдан несміливо поглянув на свого кремезного товариша, який завжди вражав його невичерпними знаннями. Вони йшли вже вулицею під пекучим промінням південного сонця, і над усе Богданові хотілося випити склянку холодної газованої води. А треба було відповідати Олд-Боєві.
— А що таке — фуул? — спитав Богдан.
— Це означає — дурень. Зрозуміло? Власне, ти тільки на половину фуул. Повний — це я, — самокритично зауважив Олд-Бой.
Богдан знизав плечима, почувши таку рішучу, хоч і справді малозрозумілу відповідь. Після цього обидва мовчки йшли метрів сто.
Було хороше, справжнє літо. Сонце, гаряче південне сонце поливало землю своїм жагучим промінням, у якому змішалися, мабуть, і довгі, і короткі, і ультракороткі хвилі, не кажучи вже про безліч інших. Мільйони й більйони кіловат сонячної енергії линули на землю, яка вбирала в себе цей розкішний подарунок. З моря ніжними подувами ласкав місто легенький вітрець. Товариші все ще йшли мовчки.
Богдан час од часу поглядав скоса на зосереджене обличчя Олд-Боя, але той був, певно, надто зайнятий своїми думками, щоб розмовляти. І тільки тоді, коли вони вже вийшли на набережну і зупинилися, дивлячись на сині хвилі, що бігли десь від далекого обрію, накочувалися на гальку й одна за одною зникали в тоненькому мереживі прозорої піни, Олд-Бой задумливо промовив зовсім незвичним для нього мрійливим тоном:
— Інфразвук… ось що здається мені цілком новою й неймовірно цікавою галуззю дослідів…
— А що це таке, інфразвук? — здивовано спитав Богдан. Справді, його товариш міг кого завгодно вразити своїми дивовижними зауваженнями.
— А ти так-таки нічого й не знаєш про це? — відповів йому новим запитанням Олд-Бой. Очі його все ще вглядалися в безкраю череду хвиль.
— Н-ні, не знаю. Звук — це звук, зрозуміло. Є ще ультразвук, це я т-теж чув. А інфра… — протягнув дещо розгублено Богдан. Довгими руками зробив він такий рух, наче охоплював берег і все широке море. — Н-не знаю, — чесно визнав.
Олд-Бой одірвав погляд від моря й запитливо подивився на друга, немов прикидаючи, чи здатний той зрозуміти хід його потаємних думок. Худе простодушне Богданове обличчя відбивало таке щире здивування, що Олд-Бой не зміг стримати усмішки. Він указав Богданові на лаву:
— Що з тобою вдієш? Сіт даун. Сідай. І слухай уважно. Бо я розповім тобі таке, про що ще нікому не казав.
— Таємниця? — захоплено спитав Богдан: він найбільше любив слухати про речі, на яких лежала ознака таємничості.
— До певної міри, — ще дужче заохотив його Олд-Бой. — В усякому разі розповідати про це комусь — зась! Згода?
— Т-та я!.. — захлинувся Богдан.
— Отож слухай. Я розповім тобі одну історію. Але — дивися, щоб іншим — ані-ні! Нічого, розумієш?
— Нічого, — покірно повторив Богдан. — Чесне піонерське!
— В одній лабораторії, — почав Олд-Бой, озирнувшись і упевнившись, що їх ніхто не чує, крім прибережної гальки та морських хвиль, — в одній французькій лабораторії електроакустики в Марселі кілька років тому почалися дивовижні речі. Працівники цієї лабораторії досліджували ультразвук, — і раптом через годину після початку роботи їх почало нудити, в лабораторії вібрували столи…
— Так Ц-це ж ультразвук! — перебив його Богдан.
— Мовчи і слухай! Так от, співробітники лабораторії висували різні припущення… як і ти: це, мовляв, дія ультразвуку, якогось незнаного магнітного поля, радіоактивне випромінювання. Ніякі припущення не виправдались. І тоді підозра впала на інфразвук… Ну, а оскільки ти не знаєш, що це таке, то я тобі поясню. Це коливання наднизької частоти, ось що. І взагалі вони відомі науці, як явище, але майже без будь-якого практичного застосування. Бач, у нас є звук: це коливання частотою від 15 до 20 тисяч на секунду, тобто від 15 герців до 20 тисяч герців. Людське вухо сприймає їх як різні шуми, музику, слова. Вище них — галузь ультразвуку, який уже не сприймає людське вухо, хоч його широко використовують у техніці, ти знаєш про це…
— Авжеж, — гордо відповів Богдан.
— А от нижче звуку, тобто коливання частотою 5-10 герців, — це вже інфразвук. Його теж не сприймає людське вухо. І це — загадкова річ, бо інфразвук може бути дуже сильний…
— Якщо в-вухо не сприймає, то який же вплив?
— Такий, як я тобі щойно розповів. Тіло вібрує від інфразвуку, починається нудота, головний біль. Французькі дослідники спробували пояснити всі ці явища саме інфразвуком. Вони згадали, що ще під час першої світової війни один з них сконструював спеціальний вловлювач інфразвуку, який виникав од гарматної стрільби. Цей вловлювач стояв у кладовці, нікому не потрібний. Вони взяли його, пустили в дію і встановили, що їхнім ворогом є повітродувка, яка стояла на даху сусіднього заводу: вона генерувала коливання інфразвуку!
— Н-ніколи не думав про таке, — зауважив вражений Богдан.
— Слухай, довідаєшся ще й про інші речі, — незворушно відповів Олд-Бой. — Так от, страждання електроакустиків поклали початок вивченню інфразвуку: це було щось схоже з поліцейським свистком чи футбольною сиреною, вони діяли з допомогою струменя стисненого повітря. Перший такий генератор (його ще можна було чути, бо він працював на частоті близько 100 герців) мало не коштував життя експериментаторам!
— Та що т-ти кажеш! — злякано пробурмотів Богдан.
— Отож дослідники вирішили, що помирають, і негайно вимкнули генератор. Але й потім ще кілька годин вони відчували себе цілком розбитими: в них усе чисто вібрувало — шлунок, серце, легені… А в сусідніх лабораторіях люди просто кричали, розумієш? Так діяв на них інфразвуковий “свисток”, потужність якого була в кілька сотень разів більша від потужності поліцейського свистка. І при цьому — ніяких відчутних звуків, тільки вібрація!
— Н-неймовірно!
— Але справді так. Незабаром вони випробували ще один такий свисток. Він був діаметром близько півтора метра і генерував дуже низький звук — частотою ЗО герців. Його коливань було цілком досить, щоб зруйнувати стіни лабораторії!.. Незважаючи на всі засоби перестороги, незважаючи на те, що дослідники увімкнули цей свисток тільки на “найменший” хід, регулюючи подачу стисненого повітря, — стіни лабораторії вкрилися глибокими тріщинами… От що таке інфразвук, про який ти насмілився нічого не знати, май френд, друже мій, — закінчив свою мову Олд-Бой. — Що, вразило?
Проте Богдана не треба було й запитувати. Він сидів, відкривши рота й широко розплющивши очі. Нарешті сказав:
— Н-у й діла… Ц-це справді для мене новина!
— Не тільки для тебе, а й для багатьох людей і навіть для декого з наукових працівників, — розсміявся задоволений Олд-Бой. — Тобі давно треба знати, що моя фірма не торгує залежаним товаром, хіба не так?
— А ч-чому інфразвук так руйнує все? — несміливо спитав Богдан. — Це можна зрозуміти?
— Цілком! — переможно відповів Олд-Бой. — Згадай, що проходження взагалі всіх звукових хвиль супроводжується послідовним стисненням і розрідженням повітря. Це тобі зрозуміло. Ці коливання передаються стінам будинків і людині. Що дужчий звук, то більша вібрація. А коли потужність інфразвукових коливань доходить певного ступеня, то стіни будинків починають руйнуватись, а внутрішні органи людини розриваються. Ну, звісно, до того потужність не підвищують, але все це можливо.