Выбрать главу

Я всміхнувся і заплющив очі.

ТАЄМНИЦЯ ЙОГО СУПУТНИКІВ

1

Власне, у цьому не було нічого дивного. І все ж таки, коли аналізатори “Зеніта-1”, неквапливо й ритмічно клацаючи металевими клавішами, вперше відстукали рівні рядки цифр, ніхто не зміг стримати розчарованого зітхання. Навіть Командир, не кажучи вже про Штурмана, Лікаря й Фізика. Штурман уголос переклав ці цифри на звичайну людську мову:

Тиск повітря — вдвоє нижчий, ніж на найвищих вершинах Гімалаїв… Так? — перепитав він, поглянувши на Фізика. Той ствердно кивнув головою. — Кисню — в тисячу разів менше, ніж на Землі. Вуглекислоти — вдвоє більше… Водяної пари — в сто разів менше, ніж у нас. Отже…

— Отже, виходити можна тільки в скафандрах, — підсумував Лікар. Він ще раз поглянув крізь грубе прозоре скло ілюмінатора. Простір, вкритий жовтим крупнозернистим піском, застиглі хвилі якого тяглися від самісінького корабля до далекого обрію, скидався на середньоазіатську пустелю: такі ж рівні бархани, без натяку на рослинність, суцільне піщане море.

Праворуч, майже на самому обрії, з пісків поставали невиразні пагорки, схожі на напівзанесені руїни. Але що то було насправді, здогадатися не міг ніхто, навіть потужні біноклі тут не зараджували. Повітря, чим далі до обрію, більше коливалося й мерехтіло рухливими хвилями; вони йшли від нагрітого грунту й викривляли обриси пагорків, “Руїни?” — подумав Лікар. Хто знає, що може бути в цьому невідомому, загадковому краю, де все поки що малозрозуміле, крім рядків чітких цифр, що їх невтомно вистукували аналізатори корабля.

І ще здавалося, ніби ясно відчувалися прямовисні потоки гарячого проміння, яке нещадно лилося з блідо-блакитного неба без жодної хмаринки. Лікар нервово пересмикнув плечима, уявивши, яка там спека, і вголос прочитав ще один рядок, вистуканий аналізатором:

— Температура повітря — 20 градусів за Цельсієм.

— Ясно, — підтвердив Фізик, не обертаючись. — Освітлений бік, літо… Мабуть, може бути ще більше…

Командир, який досі мовчав, щось обмірковуючи, сухо сказав:

— Здається, ніяких несподіванок немає, товариші? Ви ж не збиралися виявити на Марсі кримські пляжі чи Кавказьку Рів’єру? Дані аналізаторів, по суті, збігаються з тими відомостями, які ми вже одержали з автоматичних космічних станцій. Чи, може, Лікарю, ви незадоволені з наших скафандрів? Гаразд, гаразд, — усміхнувся він, побачивши різкий жест заперечення. — Так от, нового тут нічого немає. А все, що потрібно для роботи, у нас є. Отож почнемо насамперед з тих пагорків, які, здається мені, найцікавіші. Руїни чи природні підвищення грунту? Це ми й з’ясуємо в першу чергу. Наказую…

2

Міжпланетний космічний корабель “Зеніт-1” твердо стояв на своїх трьох витягнених лапах на грунті Марса. Його сигароподібний корпус спочатку чітко вимальовувався в чистому прозорому повітрі. Але чим далі верткий всюдихід віддалявся од корабля, прямуючи вздовж піщаної пустелі, тим менш виразними ставали його обриси в нагрітій неспокійний атмосфері чужої планети. Повітря навколо нього дедалі більше тремтіло й переливалося гарячими хвильками.

На всюдиході їхали двоє — Штурман і Фізик. Тільки двоє пасажирів, якщо не зважати на двох роботів, схожих на блискучі металеві кулі з циліндричними невеличкими виступами, наче головами, увінчаними прямокутними антенами. Вів машину Штурман, який пильно вдивлявся в те, що з корабля видавалося безформними піщаними пагорками — мету їхньої поїздки. Не менш уважно вдивлявся в ті пагорки й Фізик, який весь час доповідав Командирові, що стежив за ними з корабля по радіо, про свої спостереження.

— Здається, Командире, це все ж таки руїни, — збуджено казав Фізик. — Тепер, коли ми вже значно наблизилися до них і менше заважає оте теплове мерехтіння повітря, я розрізняю начебто залишки будинків, щоправда, дуже зруйнованих…

— Почекайте з вашими руїнами, — пролунав у його прозорому шоломі голос Командира. — Спочатку повідомте ще раз, яка температура в скафандрі.

— Двадцять два градуси, — відповів Фізик. — Кліматичний пристрій працює бездоганно. Так от, ці руїни…

— Заждіть! Як почуваєте себе, Штурмане? — обірвав його голос Командира.

— Так само, Командире.

— Добре. Як ультрафіолетове проміння? Не відчуваєте?

— Анітрохи, — відповів Фізик. — Скафандр чудово захищає від нього, навіть тут, де атмосфера має таку незначну густину і пропускає проміння значно більше, ніж атмосфера Землі.

— Штурмане, що у вас?

— Усе без змін, Командире.

— Так. Можете доповідати далі, Фізику, — дозволив Командир.

Голос Фізика пожвавішав:

— Руїни вже досить близько. До них не більше як півтора кілометра. Добре бачу їх! Це, безумовно, залишки якихось великих будов. Схоже на величезне місто, засипане…

— Штурмане, зменшіть швидкість всюдихода! — знову обірвав його голос Командира. — Які у вас враження?

— Вважаю, що Фізик має слушність. У тих руїнах можна помітити навіть щось схоже на вулиці, — доповів Штурман.

— Гаразд. Зупиніть всюдихід! Пошліть спочатку роботів. Коли вони перевірять, чи там безпечно, тоді вже вирушите ви.

Штурман і Фізик перезирнулися. Втім, наказ є наказ.

Штурман виключив мотор всюдихода.

3

Роботи немов тільки й чекали сигналу Фізика. Коли він нахилився до невеличкої платформи всюдихода, де вони лежали, і натиснув контрольні кнопки керування, їх металеві кулі наче стрибнули з платформи й побігли одна за одною до руїн, що були ще далеченько. Програму для роботів приготували заздалегідь. Здавалося, блискучі кулі просто котяться по піску: їхні маленькі лапи були майже непомітні в швидкому русі. Гнучкі, як щупальця, руки роботів немов щось безперестану намацували, безперервно рухаючись у повітрі.

Фізик і Штурман, не зводячи погляду, дивилися на два телеекрани: сховані всередині роботів камери пересилали їм зображення того, що відбувалося перед Робом і Ботом. Такі ж екрани були й на міжпланетному кораблі, і Командир з Лікарем напружено стежили за ними.

Зображення руїн на екранах збільшувалося в міру того, як роботи наближалися до них. Тепер з’явилися обриси окремих будинків. Вони ставали дедалі крупнішими. Басовитий механічний голос Роба доповів:

— Великий будинок. Найбільший. На майдані. Можу увійти. Так?

— Заходь, Робе, заходь! — збуджено відповів Фізик. Майже водночас пролунав інший, вищий ніж у Роба голос.

— Йду слідами Роба. Так?

— Так, Боте! Виконуй!

— Єсть! Єсть!

На екрані з’явився широкий отвір великого кам’яного будинку. Обережно, немов намацуючи підлогу, Роб переступав лапами. Слідом за ним так само обережно посувався Бот. Перший доповідав:

— Схоже на коридор. Стіни складено з кам’яних брил. Можливо, бетон. Коридор ширшає. Переходжу інші приміщення.

— Боте, перевір за лічильником Гейгера! Що він показує? — голосно спитав Фізик.

Високий голос Бота відповів:

— Радіовипромінювання в нормі. Загрози немає.

Фізик натиснув перемикач зв’язку з Командиром.

— Командире, може, варт рушити й нам? Адже немає ніякої небезпеки.

— Заждіть. Хай роботи перевірять далі, — пролунала впевнена відповідь Командира. — Спокій і витримка, Фізику!

— Єсть! — покірно відповів той і знову перезирнувся з мовчазним Штурманом.

4

Телекамери роботів уже показували високе просторе приміщення. Світло прожекторів вихоплювало шматки стін, кам’яне склепіння стелі. Фізик аж тремтів від хвилювання: адже він бачив перед собою залишки культури марсіян, що збудували це тепер мертве місто. А байдужий механічний голос Роба вів далі:

— Бачу стіни. Йдуть в напрямі нового коридора. Підлога вкрита порохом. Заважає йти.

— Боте, повідом дані аналізаторів! Що нового? — запитав ще раз Фізик.

Високий голос доповів:

— Радіовипромінювання немає. Склад повітря без змін.

Фізик уже хотів натиснути перемикач зв’язку з Командиром, як раптом один з двох телеекранів згас. Замість чіткого зображення на ньому лишилася сіра пляма. Це був екран Бота.