— Іване Семеновичу! — вихопилося в нього. — Іване Семеновичу, та це ж так просто, що мені аж соромно за мою недогадливість!
— Ну?
— Ми зробили коло навкруги нашої сталактитової печери! І тепер знову опинилися в ній. Це ж наша печера! Та сама, де ми ледве врятувалися від газу! Як же я сам не зрозумів цього раніше?.. Адже я з самого початку жалобної подорожі помітив зміни напряму, яким посувалося плем’я, і навіть відзначив їх, Дмитре Борисовичу, та хіба ж ви не пам’ятаєте, як ми говорили про це? І висновки робили. Ну, скажіть, адже пам’ятаєте?
Дмитро Борисович, вагаючись, похитав головою.
— Щось таке говорили про зміни напрямку, це так, — відповів він. — А от щодо висновків — не пам’ятаю, Артеме. Не пригадую щось…
— Але ж це правильно, Іване Семеновичу? Правильно? — не вгавав збуджений Артем.
— Цілком, — підтвердив геолог. — Ми повернулися до нашої сталактитової печери, тільки не в тому самому місць де покинули її тоді, а в іншому, далі на північ. І, мабуть, нам лишається зараз пройти всього півтора-два кілометри, щоб дістатися до того самого, добре знайомого нам місця печери. Звісно, якщо мій компас не бреше… Я йому весь час довіряв, втім, на всяк випадок, давайте, Артеме, звіримо. Де ваш компас?
Артем подав свій компас. Стрілки обох приладів показували однаковий напрямок.
— Значить, усе гаразд, — упевнено сказав Іван Семенович. — Отож пішли, товариші! Часу в нас не так багато, щоб марнувати його. Головна справа зараз в освітленні. Адже в темряві не зорієнтуєшся, а запасу карбіду в резервуарі лампи лишилося обмаль. Мабуть, тільки й вистачить дійти до того місця, де зосталися три наші інші карбідки.
Вони вже рушали, коли Артем спинився:
— Але… Іване Семеновичу, там же той газ… як же ми?.. Геолог заспокійливо махнув рукою:
— Не турбуйтеся, друже. Ми встигнемо помітити його здаля. Якщо він ще є, звичайно. Втім, на мою думку, він за цей час або розтікся, або й зовсім розклався. Побачимо. Отже, вперед, товариші! І без затримок!..
Вони швидко йшли між сталагмітами, весь час перевіряючи напрям за компасами. Попереду енергійно прямував Іван Семенович. А слідом за ним, намагаючись не відставати від геолога, поспішав Артем.
Тепер він ясно уявляв собі все.
Той величезний підземний простір, до якого вони були потрапили, та підземна порожнява, де жило мимоволі скіфське плем’я кочівників, не була, певна річ, безконечною. Підземний простір мав форму неправильного кола або принаймні півкола. І те півколо оточувало собою немовби гігантський стовп з кам’янистих порід. Жалобна процесія скіфського племені пройшла довгий шлях навколо того центрального стовпа.
А всередині того масивного стовпа через дивну гру природи містилася їхня сталактитова печера! Як просто і в той же час як складно!
Порівняно з головним підземним простором сталактитова печера була мізерна, хоча була велетенська в звичайному розумінні слова. І тепер ось вони простують по цій печері, до того самого місця, з якого почалися їхні неймовірні пригоди… Коли б тільки не помилитися в напрямі! Проте щодо цього можна не турбуватися: адже скільки вони з Іваном Семеновичем? не ходили на розвідки, Артем досі не пам’ятав, щоб геолог з його пильним, натренованим оком колись помилився…
Втім… ось іще одна загадка, досі не розгадана. Чи, може-таки, Іван Семенович розгадав і її за довгий час жалобної подорожі, тільки не встиг сказати про це?
— Іване Семеновичу, — мовив стиха Артем, — у мене є до вас одне запитання.
— Яке саме? — не обертаючись озвався геолог.
— Ота історія з газом. Звідки він узявся? Не з скіфського ж світу?
— Я теж думаю, що не звідти.
— То як же пояснити все-таки, звідки?
— Поки ми не вивчили складу того газу, я, звичайно, нічого не можу сказати напевне. Але гадаю так. Внаслідок якихось хімічних процесів, можливо і органічних, у невеликій печері, відокремленій як від головної сталактитової, так і від велетенського підземного простору, утворився невідомий нам задушливий газ.
— І при тому — отруйний, — зауважив Артем.
— З таким твердженням погодитися не можу, друже мій, — відкинув цю думку геолог. — Коли б він був отруйний, тоді наслідки нашого знайомства з ним далися б нам взнаки… Ні, він не отруйний, Артеме, а скоріш за все просто важкий, нейтральний, позбавлений кисню, отож непридатний для дихання… ну, може, ще з деякою домішкою якоїсь наркотизуючої речовини, від чого ми усі втратили свідомість. Одне слово, задушливий. Так от, цей газ утворювався в замкнутій печері віки, не маючи виходу. Згадайте ж бо, які міцні кам’янисті породи навколо. Тому той газ природа зберігала дуже довго — аж доки ми не звільнили його, випадково пробивши отвір до його сховища. Газ вийшов звідти…