Дмитро Борисович усміхнувся:
— Щиро дякую за таку гарну думку щодо моєї скромної особи… І ось чому, шановний Іване Семеновичу, я вважав би за потрібне сумлінно вивчити печеру. Це може дати непогані наслідки для обох наук, які ми тут представляємо. І це я вам зараз спробую довести… оскільки найцікавіше я зберіг на кінець…
— Як завжди! Що ж саме?
— Зараз побачите. Прошу!
Дмитро Борисович неквапливо розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені — і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Пролунали якісь звуки. Хтось тихо, але наполегливо шкрябав у двері.
— Діано! — покликав Іван Семенович.
Шкрябання стало виразніше. Ліда підвелась і відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий жовтня пес. Він оббіг кімнату, ткнувшись своїй коротким, мов обрубаним, носом у коліна кожному з присутніх, потім ліг біля Івана Семеновича, примружив очі і заспокоївся. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригався.
— Прибіг додому, — сказав Іван Семенович, погладжуючи собаку по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?
— Оці малюнки.
Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу, видертих із звичайного учнівського зошита. Грубими нерівними лініями на них було намальовано короткий меч, голову коня, щось подібне до кибитки. На останньому аркушику так само незграбно було намальовано людську голову. Товариші мовчки уважно роздивлялися ці зображення. Першим відгукнувся Артем:
— Чи не дитина все це малювала?
Археолог голосно розсміявся:
— Дякую, дякую, Артеме! Ні, все те, що ви тут бачите, малював я особисто, власною рукою.
— Ви?
— Еге ж, я. Проте не я висікав на камені оригінали цих зображень. Змальовуючи, я тільки намагався більш-менш точно передати вирізані на стінах нашої печери малюнки стародавніх людей. Поки що мені пощастило знайти чотири таких малюнки. Саме їхні копії ви й бачите тут. І я напевне не помилюся, коли скажу, що це, безумовно, скіфські малюнки!
Археолог замовк, акуратно складаючи аркушики паперу. По паузі він додав:
— Завтра я їх сфотографую. Дуже цікаві малюнки, дуже! Вони схожі на ті, що є на речах у славнозвісній золотій скіфській колекції з фондів Ермітажу. Ось що! — закінчив він, урочисто піднявши палець.
Глибока мовчанка запанувала в кімнаті. Чути було, як шипіла карбідка та постукував пальцями по столу Іван Семенович. Що й казати, Дмитро Борисович цього разу блискуче довів свої думки й припущення. Нарешті Іван Семенович підвів голову. Він побачив, як благально дивиться на нього Ліда, як нетерпляче чекав його висновків Артем, що зовсім уже забув про своє роздратування. Іван Семенович широко всміхнувся:
— Гаразд, умовили!
Загальні радісні оплески були йому відповіддю. Боксер здивовано розплющив очі: що то за галас, мовляв?
— Завтра у нас неділя, — вів далі Іван Семенович. — Відпочинемо, підготуємося, бо справа ця складна і відповідальна. А післязавтра — на дослідження печери, в глибоку розвідку! Не ставитимемо перед собою надто широкої мети. Припустімо, що ми на певний… недовгий час цікавимося переважно археологічним напрямом роботи.
— А цей археологічний напрям дасть вам геологічні наслідки, — зауважив Дмитро Борисович.
— Побачимо, побачимо.
— І ми всі підемо на дослідження печери? — вирішив цього разу поставити крапку над “і” Артем.
— Всі. Всі разом, візьмемо з собою й Діану. Підемо, собако?
Боксер знову лінькувато розплющив очі, почувши своє ім’я, але зразу ж таки й заплющив їх: його, видно, ця справа цікавила менш за всіх.
Так стався принциповий злам у справах невеличкої групи наукових працівників, яка забрела сюди, в глухий непромисловий куточок Донбасу, на узгір’я Зольного кряжа. Але що зацікавило тут науковців?
Колись давно, ще до революції, тут, на узгір’ях Зольного кряжа, було знайдено мідну руду. Скільки її було, якої якості, — не знав ніхто. Якийсь інженер Глєбов вирішив у той час розбагатіти на тій руді. Маючи непогані зв’язки, він дістав від уряду субсидію — неабиякі гроші, — побудував тут завод, витопив навіть першу партію міді. покинув справу. Власне, як з’ясувалося потім, інженер Глєбов узагалі не мав на меті розгортати будівництво. Його цікавило тільки одне — одержати від уряду гроші. І завод він збудував тільки тому, що уряд вимагав від нього звіту на одержану субсидію. Звіт було написано, навіть зазначено, що завод уже виплавляє мідь. Дальша доля заводу Глєбова не цікавила. Заповзятливий інженер зник у невідомому напрямі” вкравши більшу частину субсидії.