Выбрать главу

Проте м’ясо і картопля підсмажувались, хоч і всупереч здоровому глуздові.

Олд-Бой ще раз ковтнув слину й авторитетно зауважив:

— Думаю, що вже готове. Як на мене, то я не люблю пересмаженого м’яса. Досить, хлопці, мій антрекот має надто привабливий вигляд!

— Але я т-тобі кажу, що ц-цей шматок дуже жилавий, — усумнився Богдан. — Його не вгризеш.

— Ти так вважаєш? — саркастично зауважив Олд-Бой. — Любий харчосмаче, ти не досить обізнаний з методами високочастотного інфразвукового готування їжі!

Люка скоса глянула на Сашка: що то за дивні терміни? Але Олд-Бой уже швидко відсунув м’ясо і картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Він вимкнув генератор і, не звертаючи уваги на здивування товаришів, розклав їжу на чотири нерівні частини — дві більші й дві менші. Перші дві він поставив перед собою і Богданом:

— Це — наше, харчосмаче. Ми заробили це важкою працею. А отим двом…

Дві менші Олд-Бой призначив для Люки й Сашка.

— Цим вистачить покуштувати. Хай менше гуляють… Ану, Богдане, скуштуй антрекотика з картоплею! Кажеш — жилаве, не вгризеш?

М’ясо було справді чудове. Соковите, м’яке, наче приготоване на рожні, воно просто тануло в роті. А картопля — розсипчаста, запашна, — це був не гарнір, а справжня насолода! Богдан, напхавши повен рот картоплі, мовив:

— Т-ти знаєш… м-мені здається, що я помилився… і взяв для опромінювання… н-не якийсь жилавий шматок м’яса, а найкращу, високоякісну вирізку! І т-ти зробив… н-не антрекот, а чудовий, як пух, б-біфштекс! Як вам з-здається, Люко?

Дівчина мовчки кивнула головою: що казати, коли й справді страва була бездоганна. А Сашко, покінчивши з м’ясом і картоплею, захоплено сказав Олд-Боєві, з обличчя якого не зникала самовдоволена усмішка:

— Не знаю, Петре, що й як ти зробив з цим жилавим м’ясом, але з нього вийшов райський сніданок! Шкода тільки, що замало для людини з добрим апетитом, чи не так? Це що, якісь нові радіоколивання? Скажи, зрештою, не муч нас!

Олд-Бой, не поспішаючи, закурив сигарету. Він наче не помічав запитливих поглядів товаришів. Звертаючись тільки до Богдана, промовив:

— Що ж, доведеться таки сказати їм, у чому річ, Богдане? Ти не заперечуєш?

А що його рудий друг, звісно, й не думав заперечувати, Олд-Бой обвів поглядом присутніх і почав уже цілком серйозно й діловито.

— Те, що ви зараз побачили, май френдс, мої друзі, — ніщо порівняно з тим, що вам доведеться побачити в недалекому майбутньому. Ми відкриваємо новий шлях у дослідженнях, ось що! З допомогою моєї нової установки, де поєднуються ще загадкова галузь інфразвуку й радіоколивання на мікрохвилях, ми зробимо нечувані речі! Що ж таке інфразвук?..

…Одійдемо трохи, дорогі мої читачі, від спеціальних, суто наукових пояснень нашого приятеля Олд-Боя, який поступово стає, певно, головним героєм цієї розповіді. Його пояснення завели б нас надто далеко, а можливо і заплутали у наукових нетрях акустики й радіотехніки. Краще давайте за час його лекції познайомимося з деякими маловідомими, але досить цікавими фактами.

Півстоліття тому в старовинному лондонському театрі “Лайрік” ставили п’єсу, де за волею автора дія відбувалася в далекому минулому з властивими йому середньовічними жахами. Але надаремно постановник п’єси Джільберт Міллер намагався створити на сцені потрібну таємничість: всі хитромудрі спроби його декораторів і костюмерів не давали бажаного ефекту, вони здавалися жалюгідними трюками.

Серед друзів театру на репетиціях був присутній всесвітньовідомий фізик Роберт Вуд. І саме він запропонував вплинути на майбутніх глядачів іншим, зовсім не театральним засобом.

За його порадою наступного дня в театр привезли дуже довгу й широку трубу й пристосували її до органа — старовинного музичного інструмента. Ніхто, крім самого Вуда, режисера і ще кількох осіб, не знав нічого про цю трубу.

Почалася прем’єра. Орган нагнітав у трубу повітря: звуку не було чути, а от кришталеві підвіски на люстрах у залі затремтіли — і всі відчули якийсь підсвідомий страх. Навіть на вулиці почалася паніка, хоч на це ні Міллер, ні Вуд ніяк не розраховували. Що ж сталося?

Перед тим, як відповісти на це, нагадаймо читачам ще одну, немовби й нічим не пов’язану з попередньою, історію. Мабуть, усі читали роман талановитого письменника Жюля Верна “Діти капітана Гранта”. Так от, що відбулося з його героями в Андах?

Після стомливого підйому мандрівники влаштувалися в гірській хатині. Раптом вони відчули дивовижний шум. Усі вибігли з хатини, і перед ними відкрилася небачена картина.