Твiй Ало-ало-їз.
2.16
Спокiй - це коли все задовольнятиме. Коли маленький Габiто крастиме в тебе солодощi й ти не звертатимеш уваги. А тiльки усмiхатимешся витiвкам бешкетника. Це коли вiн ходитиме до тебе мити руки. I коли одного разу запитаєш:
- Чому ти завжди ходиш мити руки до моєї ванної? Це ж на поверх нижче.
- Бо менi тут бiльше подобається, - злукавить малий.
- А якщо чесно? - покиваєш на нього пальцем.
- Чесно! Ти ж знаєш, що я не брешу! - хитруватиме вiн далi.
- А хто весь час користується моїм милом? Часом, не ти?
- Нi, не я!
- А можна понюхати твої руки?
I ти засмiєшся, бачачи, як вiн ховає їх за спину.
- Маленький, це ж не бiда, що ти миєшся моїм милом. Менi просто цiкаво, чому ти це робиш?
Повагавшись трохи, хлопчик вiдповiсть:
- Бо наше коштує грошей!
- А моє - нi?
- А своє ти привезла з України…
- Ах, ось чому…
Спокiй - це коли ввечерi в лiжку думатимеш про цих дiтей i тобi буде добре. Коли йтимеш на навчання i згадуватимеш їхнi милi обличчя. I розумiтимеш, що нема нiчого кращого, нiж любити iнших. I що любити - не означає грати в любов, аби вiдчути себе комусь потрiбним. Не обов'язково треба бути комусь потрiбним. Коли тебе люблять, це, звичайно, добре. Але коли любиш ти, то це - в сто разiв краще.
Один iз найбiльших урокiв - навчитися бути щасливим усюди.
Це коли ти йдеш коридором i бачиш, як подружня пара, що прожила спiльно двадцять три роки, цiлується, як у молодостi. Коли дружина, проходячи повз чоловiка, нiжно його торкається. Коли увечерi за столом вони п'ють вино, лагiдно дивлячись одне на одного з усмiшкою. I розмовляють очима, адже тут ще дiти i ти. I ти розумiєш, що ця гра поглядiв - лише прелюдiя. Вiчна прелюдiя любовi та краси.
У вечiр Святого Валентина ви повертатиметеся з Андреєю й дiтьми з ковзанки. Буде пiзнiй час, коли малеча, зазвичай, спить, i тiльки дорослi сидять у вiтальнях, запаливши свiчки. Та для ваших малюкiв сьогоднi теж свято.
Ти бачитимеш у всiх будинках святковi столи з вином i квiтами. У ваших бездiтних сусiдiв також накритий стiл i чутно мелодраму. Твої маленькi друзi, побачивши увiмкнений телевiзор, пiдкрадуться до скляних дверей (на цiй вулицi у всiх такi), i захоплено дивитимуться уривок фiльму. Бо для них - це рiдкiсть. Адже батьки суворо стежать, аби в їхнi дитячi душi не потрапляв цивiлiзований бруд.
Ти теж скрадатимешся з ними. Ви побачите п'ятдесятирiчного сусiда, який дарує дружинi величезний букет троянд. Вона вдячно пригорнеться до нього. I вiн поцiлує її в губи так, нiби робить це вперше. А ви стоятимете з розкритими ротами, милуючись чужими почуттями.
Того вечора ти не побачиш удома Томаса. Тебе це здивує. Адже сьогоднi - вечiр кохання!
- А де Томас?
- Вiн поїхав до Бонна до подружки.
Ти здивовано глянеш на Андрею.
«До подружки? - думатимеш. - Як так? На день Валентина?»
- Вiн не приїде ночувати додому, - спокiйно додасть Андрея.
Це приголомшить ще бiльше.
Пiзнiше читатимеш у лiжку. Звикнеш до тишi в цьому домi. Тiльки веселий крик та смiх дiтей, а iнколи - плач (бо хiба буває без цього?), розбавлятимуть атмосферу спокою. Думатимеш про цю щасливу пару, в якої ти оселилася.
I до тебе прийде розумiння iстини, з якою ти в душi нiколи не погоджувалася. Бо не розумiла її правильно.
Любити - означає дати волю.
Любити - означає вiдпустити.
Любити - означає перемогти своє его.
Ти мiркуватимеш, чи змогла б вiдпустити коханого в такий день до IНШОЇ!
Дати волю - це довiряти людинi. Вiдчувати її до самого дна почуттiв.
I раптом почуєш сильний грюкiт. Цей звук уперше виведе тебе зi звичайного на той час стану спокою. Не зрозумiвши, що коїться, твоє серце пiдскочить високо i торкнеться чогось старого, призабутого, давнього… I ти на мить забудеш, що ти - ТУТ, у Нiмеччинi.
Пам'ять зробить довжелезний стрибок. I твоя душа заболить. Ти багато чого роздивишся ТАМ. I вiд цього стане ще болiснiше.
Найбiльше з мистецтв - мистецтво пробачати.
Усвiдомивши це, ти нарештi заснеш. Але спатимеш чутливо й нервово, раз у раз прохоплюючись зi сну. Як у дитинствi.
3.16
Одного разу молодi принесли до них запросини на весiлля. Молодята весь час обiймалися. Наречена не випускала руки коханого. Вона навiть не зверталася до нього на iм'я, тiльки - «рибко моя».
Коли вони вийшли, батько плюнув їм услiд i сказав середущому:
- Ти бачив, сину, якi безсоромнi? Що мала курва собi дозволяє - обiйматися i цiлуватися на людях!
Увечерi мати знову плаче. Донька її заспокоює i навiть обiймає! Що трапляється дуже рiдко. Бо в родинi, де нiхто нiкого не обiймав, навчитися цьому важко.
Донька завжди пiдтримувала матiр. Тим паче тепер це можна робити вiдкрито.
Хлопцi прийняли нейтральну позицiю. I часто, коли мати їм дорiкала, чому її не захищають, вони вiдмовчувалися. Але дiвчина, уже випускниця, твердо стояла за матiр. Вiдстоювала справедливiсть.
Тепер мати вiдкрито розповiдала їй про стражденне життя з батьком, про те, що в них роками не було сексу.
А одного разу пiдiйшла до доньки й сказала:
- У мене є хороша новина для тебе.
- Яка? - запитала дiвчина.
- Ми не будемо жити з батьком! Вiн подав на розлучення… Але ти маєш посвiдчити в судi за мене. Мусиш розповiсти про все, що вiн iз нами робить! Скiльки вiн попив моєї кровi! Але скоро це закiнчиться. Молодший син залишиться з батьком, а ми зi старшим пiдемо геть. Житимемо в мiстi, у квартирi моїх батькiв. Ти згодна?
- Так! - аж засяяла вiд радощiв дiвчина. - Звичайно! А коли це буде?
- Думаю, за кiлька мiсяцiв. Коли вступиш до унiверситету, ми вже будемо самi.
- А що я маю казати на судi?
- Усе, що запитуватимуть. Маєш казати правду, - i тихо додала. - Аби всi знали, який вiн насправдi.
Якось до матерi прийшла колега.
- Хочу з тобою поговорити, - таємниче шепнула вона.
I вони з матiр'ю пiшли на город збирати помiдори…
Увечерi мати знову плакала.
- Мамо! Чому ви плачете? Адже ми маємо радiти. Скоро це все закiнчиться. Ми будемо самi й щасливi.
- Мене дуже сильно принизили в очах усього села.
- А що трапилося?
- Твiй батько…
- Що цього разу?
- Розповiдає усiм про мене рiзну гидоту! За що? Хiба я цього заслужила? Скажи менi: чи ходила я хоч один вечiр кудись?
- Нi…
- Чи гуляла з кимось?
- Не гуляла…
- Бачиш, а вiн у чайнiй плiткує, що я гуляю з нашим шкiльним шофером. I через це вiн подає на розлучення.
- З яким шофером? З дядьою Мiшою? Так у нього ж дружина! Вони - така гарна пара…
- Я знаю, що ми зробимо! - раптом вона пiдхопилась. - Ходiмо!
- Куди ви, мамо? - i побачивши, що та по схiдцях спускається вниз, донька зрозумiла, що вона прямує до батька. - Не треба, мамо! Я не йду до нього! Я боюся!
- Хiба ти за мене не заступишся? Скажи йому - тому, хто всi роки знущався з мене, а тепер ганьбить на всю околицю!
- Гаразд… Я йду… Але якщо вiн вас поб'є, то в цьому будете винуватi ви.
- Ходiмо! Я знаю, що робити!
Батько у крiслi читав газету.
- Геть звiдси! - скажено заволав вiн. - Я тобi казав, щоб ти не смiла зi своєю малою сучкою сюди заходити?!
- Чекай! - одразу зiрвалася на крик мати. - Я хочу тобi щось сказати! Чому ти розповiдаєш за мене всяку гидоту?!
Батько почервонiв. Дiвчина стояла за маминою спиною й трусилася вiд страху.
- Мамо, - тягнула її, - ходiмо звiдси!
- Залиш мене! Якщо боїшся, то йди! Тодi я знатиму, що тут нема кому за мене заступитися. I можу одразу вiшатися.
I донька залишилася…
- От! - крикнула мати до батька, показуючи на неї. - Вона тобi може довести, що то все брехня! Не тягалася я з Мiшою. Мала завжди була зi мною.