- Хiба вiн не поїхав iз молодшим?
- Так, спочатку вони жили разом. Але менший весь час насмiхався з нього, принижував бiля iнших. От i розiйшлися. Кажуть, що вiн тодi багато пив… Ми з ним розмовляли вдома на Великдень. Вiн мав дуже поганий вигляд. Весь час нарiкав на брата. Навiть плакав! Уявляєш?
- Мишко, давай спатки. Це найрозумнiше, що ми можемо сьогоднi зробити.
I Нiнка слухняно лягла бiля стiнки, обернулася на бiк, i зажавши його великий палець у своїй долоньцi, мирно засопiла…
1.17
Привiт, мавпеня карнавальне!
Я стривожений випадком, про який ти менi розповiла. Будь обережною! Не допускай найменшої провокацiї. Одразу давай знати чоловiкам, що нiчого мiж вами не буде. Ба, бiльше - що ти готова до спротиву.
Ходи тiльки людними й освiтленими мiсцями. Якщо виникає конфлiктна ситуацiя: говори голосно, а то й кричи. Привертай до себе увагу. Не бiйся! Боятися має злочинець! Звертайся по допомогу до людей. Демонструй, якщо треба, агресивнiсть! Дiй рiшуче i впевнено!…
А в нас сьогоднi - вже нiби справжня весна. Навiть у повiтрi щось таке вчувається. Як би ми з тобою погуляли нашим парком!!! Я би навiть погодився на печене сало!
Цiлую тебе, моя надiя на нове життя. Життя свiтле, чисте, таке, що аж-аж-аж…
Твiй весняний Алоїз.
2.17
О карнавал! Вiн триватиме майже мiсяць. Ти ходитимеш вулицями, втiшена, що знайшла свою фiлософiю. Бо в кожної людини вона - особлива. Тому людям частенько важко зрозумiти одне одного.
Усе мiсто буде оповите п'янкою атмосферою крихкого щастя. На площi бiля собору танцюватимуть щасливi пари, побравшись за руки, а неподалiк, у провулку, малолiтки вириватимуть горiлкою, яка в той день буде дозволена всiм. Ти намагатимешся обiйти їх стороною, бо погляди молодикiв iз модерними рожево-зелено-синiми зачiсками промовлятимуть до тебе двозначно.
Повернувшись на вулицю, пригадаєш, що на тебе давно так не дивилися. Ностальгiя за батькiвщиною пiднiме голову над собором i захитає нею, мов дзвоном. Ти махнеш їй рукою…
А потiм сядеш на тротуар i, безмежно щаслива, напишеш Йому листа. I коли виведеш на паперi слова: «Мiй маленький хлопчику, пишу тобi з центру карнавального мiста слова, в яких немає й краплi брехнi…» небо вибухне феєрверком i замовкне. Люди перестануть спiвати i славити мiсто. Туристи закриють об'єктиви фотокамер.
Усе. Ти перейдеш на iнший рiвень спiлкування. Спiлкування на рiвнi тишi. Коли нiщо не може вiдiрвати твою увагу. I тiльки беззвучнi феєрверки розриватимуть вершину одного з найбiльших соборiв свiту.
Коли тобi буде добре…
А потiм iтимеш додому. Вирiшиш скоротити шлях i вийдеш на безлюдну вуличку. Поодинокi перехожi в масках зовсiм не лякатимуть тебе. Ти голосно спiватимеш гiмн мiста:
- Вi-ва-ко-ло-нi-я! А-а!
А потiм зненацька перейдеш на рiдне:
- Ти моя Україна, i до тебе я лину…
Iтимеш до своєї мети, а на обличчя осiдатимуть феєрверки твого майбутнього. Зрозумiєш: усе, що тебе оточує - краса i щастя.
На твоє, найяснiше мiж усiма обличчя задивлятимуться перехожi. Але це будуть недвозначнi погляди. Хтось iз юрби кине тобi квiтку. I ти спiймаєш її на льоту.
- Данке! (Дякую) - прокричиш удалину.
Любов - це завжди подяка!
До тебе усмiхатиметься незнайомець, що йтиме весь час поруч.
- А чи можна бiля тебе йти? - запитає вiн нiмецькою.
- Чому ж нi?
- О! Ти така мила! Як тебе звати?
- Нiна.
- О! Нiна! Нi-на! - промовить вiн по складах, нiби смакуючи. - Яке гарне iм'я. Звiдки ти? Чи, бува, не з Росiї?
- Нi.
- Дивно! А акцент такий, як у росiян. Тодi, мабуть, iз Чехiї?
- Нi.
- А звiдки?
- З України! Найпрекраснiшої країни на свiтi!
- У чому ж її прекраснiсть? Якби вона була така класна, ти сидiла б удома.
- Вона прекрасна тому, що я там народилася. I якщо ти не любиш свою Туреччину, то це - твоя проблема.
- А звiдки ти знаєш, що я - турок?
- Тому що в тебе турецькi риси обличчя.
- О! Ти така розумна! Така гарна. Нi-на… А мене звуть Омар. Нi-но! Може ти хочеш пива? Соку? Кави? Цигарок? Гамбургерiв? Дьонерiв? Сосисок?
- Нi, не хочу! - i, вiдчувши, як вiн кладе руку тобi на талiю, постараєшся зникнути в натовпi.
О, карнавал! Вiн триватиме й наступного дня. I ти знову окунешся в його води. I пропливаючи невеличкою протокою, раптом почуєш такi рiднi слова:
- Може, десь вдалинi ти чар-зiлля шукала, сонце-руту знайшла i мене зчарувала…
I несподiвано заплачеш.
Твоїх слiз не побачить нiхто. Їх змиватиме вода зi снiгом i вiдноситиме в Україну, щоб через тисячу кiлометрiв потрапити в горнятко твого коханого. Пiзнiше вiн вип'є чай iз твоїх слiз, присмачений малиновим варенням.
А ти все плакатимеш i спiватимеш пiсню, яку вiн надiслав тобi електронкою. Спiватимеш, сидячи на холоднiй брукiвцi далекого нiмецького мiста.
Потiм двiйко молодих спiвакiв встануть, збираючи капелюх iз грошима i нехитрi пожитки. I дiвчина запитає тебе ПО-УКРАЇНСЬКИ:
- Звiдки ти знаєш цю пiсню?
- Це улюблена пiсня мого хлопця. Але це було в iншому життi. Дуже давно…
- Ходiмо з нами на пиво?
- Гаразд!
Ти пiдеш iз Павлiною й Гарiком, кельнськими студентами з України, якi зароблятимуть грошi на наступний, найголовнiший день карнавалу! Карнавалу твого серця.
I ти стоятимеш пiд стiнами величного собору, тримаючи в руках холодне пиво i гарячий спогад про своє кохання.
Собор твоєї душi поєднався iз карнавалом серця. Це i є щастя, якого ти так прагла все життя.
3.17
Одного дня, вже пiсля свідчень, якi донька давала адвокатовi, вона прийшла додому ранiше. Занять у школi вже не було, тiльки - iспити. I випускний вечiр, на який дiвчина не йшла, бо не хотiла нi вiд кого просити грошей на сукню. Матерi ж казала, що просто не має бажання веселитися. Адже за своїми клопотами та навiть не здогадалася купити нове вбрання випускницi.
Iз батькiвської спальнi вона чує дивнi звуки. В її уявi одразу постають картини ґвалту чи побиття.
Нажахана дiвчина розчахує дверi.
- Мамочко! - зривається з її вуст слово i тут же в'яне.
Голi батько i мати лежать в обiймах. Уже розлученi чоловiк i жiнка. Тепер вони просто коханцi.
- Ану закрий дверi! - грубо озивається батько. - Чого витрiщилася?
Вона спускається на перший поверх i вiдкриває шафу, де колись лежали порножурнали. Вона не знає, чому це робить. Її увагу привертає розiрваний начетверо аркуш паперу. Складає шматки-обiрванцi докупи, на яких рiвним маминим почерком написано: «Мiй єдиний чоловiче! Я не знаю, чому ти це зi мною робиш. Але як би ти не поводився, маєш знати, що я кохала тiльки тебе. I кохаю. I кохатиму. Навiть пiсля смертi. Сподiваюся, ти подбаєш про наших дiтей».
«Ах, - думає дiвчина, - це вона, мабуть, писала тодi, коли я прийшла вiд тiтки. Тодi мама сидiла в кiмнатi, звiсивши руку в тазик. В однiй долонi вона тримала лезо, в iншiй - папiрчик. Вона здавалася трошки п'яною. Я довго умовляла цього не робити. I вона мене послухала».
Двi години вона сидить нерухомо.
Тодi заходить батько. Обличчя в нього перекривлене вiд лютi. I як можна кохатися з людиною з таким обличчям? I як людина з таким обличчям могла щойно кохатися?
Дiвчина налякано встає з крiсла i вiдходить до вiкна.
Але вiн дiстає її й там.
- Зрадниця! - каже вiн, даючи гучного й болючого ляпаса. - Як ти смiла проти мене говорити всяку гидоту? Тепер пiдеш до адвоката i скажеш, що ти все вигадала! Зрозумiла?
- Так! - каже перелякано дiвчина, в думках вимiряючи вiдстань вiд вiкна до дверей. I тут бачить, що там, спершись на одвiрок, стоїть мати.