У відповідь гримнула денджу, і пари повернулися до перерваного заняття.
Дівчинка спотикаючись брела попереду коридором. Конов спробував заговорити з нею, але вона злякано відсахнулася й знову залилася слізьми. Тоді Конов залишив спроби спілкування і просто почав розчиняти двері кают. Дві з них були порожні, третя замкнена, а біля дверей четвертої на підлозі долілиць лежала темноволоса жінка. Конов підскочив до неї і перевернув. Жінка виявилася мертвою. Сліди пальців на шиї свідчили про те, що нещасну задушили.
Поки Олександр оглядав тіло, почулося тупотіння: провідниця втекла. Олександр пошепки вилаявся, опустив тіло на підлогу, штовхнув двері каюти й переконався, що вона теж замкнена. Конов зі злістю вдарив у двері металевим кулаком і почув у відповідь відчайдушний гавкіт. Схоже, в каюті замкнули собаку.
Конов ще раз нахилився над тілом. Жінка років тридцяти була вбрана в дорогу темно-синю сукню. До одного з аметистових браслетів, які прикрашали її тонкі руки, було пристебнуто ключа. Конов відчепив пластинку й підніс її до замка, який писнув, — песик у каюті загавкав голосніше.
Двері втиснулися в стіну, й Конов побачив спрямований на себе випромінювач. Короткоствольний. Не мисливський. Болонка спробувала вчепилася Олександрові в ногу, але наткнулась на метал і відскочила зі скавулінням.
Конов перевів погляд на руки, що стискали випромінювач — лише маленькі рученята, які тремтіли, над силу втримуючи важку зброю.
— Все гаразд, хлопче! — сказав Конов. — Я — друг!
Випромінювач вистрілив. Тієї ж миті Конов зробив стрибок, і вибив зброю з рук хлоп’яти. Якби не тремтіння рук юного стрільця, скафандр цієї системи не врятував би Конова від пострілу впритул.
Болонка захлиналася гавкотом, атакувала ноги Олександра і вже хрипіла з люті. Він спіткнувся об вгодований тулубець песика й мало не впав. Обеззброєне хлопча з криком і плачем позадкувало від постаті в скафандрі. Не усвідомлюючи, що робить, Конов відкинув забрало шолома, став на коліно й простягнув руки:
— Не бійся! Не бійся! Все гаразд! Я тобі нічого не зроблю!
Малюк задкував доти, поки не наткнувся на стіну, замовк на мить, бо зайшовся плачем, та потім знову закричав відчайдушно й моторошно:
— Не треба, дядьку!
Болонка скористалася моментом, підскочила й клацнула зубами перед самим носом Конова: Олександр ледве встиг ухилитися. Він боявся ще більше налякати дитину, тому просто схопив нестерпну тварину на руки й дозволив їй гризти свої рукавички.
— Який у тебе сердитий собака! Як його кличуть?
— М-мік-кі! — крізь сльози промурмотів юний стрілець.
— А тебе як звати?
— Петер.
— Петере, я сподіваюся, ти мені розповіси, хто тебе навчив стріляти по дядьках?
— М-мама!
— Петере, слово честі, я не зроблю тобі нічого поганого!
Болонка звивалася вужем, і Олександр докладав значних зусиль, щоб не придушити її надто сильно й водночас не випустити. Збоку це виглядало кумедно, й хлопчик засміявся крізь сльози.
— Петере, можна я встану?
Хлопчик кивнув, Конов підвівся, і далі притискаючи до себе пса.
— Мама пішла й звеліла тобі стріляти, якщо хтось увійде? — Хлопчик знову кивнув. Конов занепокоєно подумав про жіноче тіло за дверима. Краще буде забрати його, поки дитина не побачила. — Ти тут сам?
— Мама сказала, що приведе Літу й Андреса, але її так довго немає!..
— А де Літа й Андрес?
— Поруч у каюті. Мама замкнула їх, поки не повернеться тітка Ненсі, але тітка не прийшла, й мама сказала, що ми поки будемо жити разом!
Конов гарячково намагався пригадати, чи не бачив ще одного ключа на браслеті вбитої.
— Петере, я зараз приведу Літу й Андреса, а потім відведу вас усіх у гості на мій корабель! У мене там дуже цікаво!
Малий перестав плакати.
— Я без мами не піду! Вона не дозволяє нікуди ходити самому!
— А ти будеш не сам! Ти будеш разом з Літою і Андресом! Поклич собаку!
— Міккі!
На поклик господаря песик почав вириватися ще відчайдушніше. Конов нарешті розтулив долоні й дозволив болонці повернутися до хлопчика.
— Петере, я зараз тебе знову замкну, але ненадовго! Знайду Літу й Андреса і повернуся!
— І маму, — тихо попросив хлопчик. — Знайдіть мою маму.
— Обов’язково! — Конов намагався максимально заступити отвір дверей. — Я дуже швидко повернуся!
І тільки коли вийшов, згадав, що залишив випромінювач, який відлетів геть і лежить тепер в кутку під ліжком.
Другого ключа на браслеті не було. Конов пошукав навколо, але за час невагомості дрібний предмет міг виявитися де завгодно. Кілька секунд Конов постояв у задумі, потім згадав про мисливську зброю. Якщо відрегулювати її на мінімальний викид, можна використовувати випромінювач, як різак!
Бридкий запах смаленого пластику викликав запобіжне миготіння сигналу протипожежної системи на стелі, але в дверях сусідньої з Петером каюти з’явився акуратний отвір. Конов відімкнув випромінювач, встромив у отвір металевий палець і добряче натиснув. Двері пішли в стіну.
Пам’ятаючи про попередній досвід, Олександр цього разу не намагався відразу вдертися в каюту.
— Літо, Андресе, ви тут?!
— Хто там? — боязко долинуло з каюти.
— Дядько Алекс!
Тут погляд Конова упав на мертву жінку. Навряд чи вдасться щось пояснити зляканим дітям. Конов квапливо потягнув труп до сусідньої каюти, щиро сподіваючись, що вона порожня. На щастя, так воно й було. Олександр запхнув труп під ліжко, повернувся й побачив на столику біля ліжка статуетку Будди. Бронзовий Будда, закріплений магнітними утримувачами, загадково втупився у простір. Конову здалося, що цей божок дивиться просто йому в обличчя, ледь помітно всміхаючись розгубленому чужинцеві. Конов потрусив головою, відганяючи марення, але тут статуетка ворухнулася! Конов кулею вилетів геть і опинився в сусідній каюті, перш ніж зрозумів, що сталося. Двоє дітлахів, хлопчик і дівчинка, вп’ялися в незнайомця нажаханими поглядами.
— Я — дядько Алекс! Зараз ми візьмемо Петера й підемо до мене в гості, на корабель! Корабель зветься Барсом. Там дуже цікаво!
Конов говорив без упину, й при цьому встиг запхати в кобуру випромінювач, який досі стискав у правій руці, кинути погляд на понівечені двері, зрозуміти, що побита порцеляна навкруг — це наслідок вмикання гравітації, і з полегшенням констатувати, що діти неозброєні.
— Де мама? — спитало маля з розпухлими від сліз очима. Хлопчик нічого не сказав, але спрямував на Конова суворий і вимогливий погляд.
— Мама зайнята, вона прийде до нас на корабель трохи згодом! Зараз ви підете погратися з дядьком Даром. Він дуже добрий дядько. І дуже любить гратися.
— Літа хоче їсти! — повідомив хлопчик, піднімаючи з підлоги коробку з написом «Гравітаційний конструктор». — А я візьму це з собою!
— Звичайно! — Конов подумав, що в коробку слід було б зазирнути, але думка прийшла й пішла. Розчинилася в спогаді про посмішку Будди. Що там воно твердило, це стародавнє божество? Щось про заглиблення у вічний спокій?
Тим часом Конов опинився вже в каюті Петера: всі разом вони прийшли до хлопчика, щоб забрати його на корабель, де чекає дядько Дар.
А дядько Дар справді чекав, особливо коли Конов сказав йому, що треба забрати дітей зі шлюзового відсіку. Дядько Дар чекав разом з Барсом, та Барс не намагався ставити запитання, а дядькові Дару кортіло довідатися про події на «Лорі». Але Олександр Конов не мав ані найменшого бажання говорити багато, бо мусив устигнути повернутись і поспілкуватися з Буддою.
Знайомий шлях Конов подолав швидко. На кілька секунд зупинився перед дверима каюти Петера. Щось потрібно було ще зробити, але що? Думки дивно плуталися в голові Конова, на мить він пожалкував, що залишив «Барс». Там усе було якось простіше, зрозуміліше. Втім, ось воно: випромінювач! У каюті хлопчика залишився короткоствольний випромінювач. Треба підібрати. Негаразд, що зброя розкидана, де попало.