Конов переступив поріг і остовпів: брюнетка у темно-синій сукні, заклавши ногу на ногу, сиділа на ліжку Петера й тримала в руках статуетку Будди.
— Здрастуйте! — тільки й зміг вимовити Конов.
Жінка підвела на нього бірюзові очі й докірливо похитала головою:
— Навіщо ви взяли мій ключ?
— Але хлопчик боявся сидіти сам! — пробурмотів Конов.
— З ним залишався собака!
— Але… — Конов затнувся й втупив погляд у темні плями від пальців на шиї матері Петера. — Мені здається, я божеволію! Ви ж померли?
— Ну то й що? — байдуже запитала жінка. — Це дає вам право вдиратися в чужу каюту?
Конов стис руками скроні й міцно замружився. З головою було негаразд: судомило потилицю, перед очима миготіли кольорові смуги. Дуже хотілося пити. Конов облизав спраглі губи й міцно потер металевими рукавичками спітніле чоло. Стоп! Чому він не в шоломі?! Коли він скинув шолом?!
Олександр квапливо опустив забрало й вдавив засувку. Кольорові смуги перед очима зникли, й Конов побачив, що каюта порожня. В кутку самотньо лежав випромінювач.
— Якого дідька! Що це в біса таке!? — Конов увімкнув продувку повітряної суміші. — Коли ж це я шолома зняв? Тут якась зараза в повітрі! Даре!
Даруа не відповів, Конов похолов, але відразу й вилаяв себе останніми словами: рвонув покришку щитка на боку скафандра. Коли ж він устиг відімкнути зв’язок?!
— Даре!
— Що сталося, Олександре? — загримів у навушниках голос Ватіша.
— З дітьми все гаразд?
— Так. Їдять. Собака, щоправда, ганяє бараноїда по всьому кораблю! — (долинав також віддалений гавкіт). — Але поки не спіймав.
Конов розтулив був рота, щоб попередити Ватіша про небезпеку в повітрі «Лорі», але думка про можливість помилки в останню мить змусила Олександра вимовити зовсім іншу фразу:
— Рятувальники не зв’язувалися з тобою?
— Поки що ні. Викликати базу?
— Не треба. Все одно ще нічого не відомо. Я спробую відшукати кого-небудь з екіпажу!
Закінчивши розмову, Конов машинально закрив щиток, знову позбавляючи себе можливості миттєво зв’язатися з «Барсом». Зараз необхідно було зосередитись на пошуках команди «Лорі».
Конов квапливо підібрав випромінювач, закріпив його в скобі на стегні й попрямував шукати оранжерею.
Олександр більше не займався каютами, хоча в одній з них побачив чоловіків, які грали в неч. Конов пройшов повз них, бо були в цивільному. Ніхто його не гукнув.
Конов не бував на приватних яхтах, але знав, що оранжереї звичайно розташовуються в носовій частині корабля, подалі від розсіяного випромінювання двигунів. Житлові приміщення обладнувалися захисними екранами, що коштували дуже недешево. Мало хто витрачався на захисні екрани для оранжерей, і Отто Симсон не був винятком. Оранжерея розташовувалась у носовій частині.
Зарості були такі густі, що Конов за два кроки попереду не міг нічого серед них розгледіти. Він оглянув ці різнобарвні хащі й увімкнув зовнішню акустичну систему скафандра на повну потужність:
— Є хто живий?!
Серед рослин, які ворушилися й плазували, фраза пролунала досить двозначно. Пара фіалкових чагарників потяглися до людини, очікуючи подачки. Конов з досадою відмахнувся від прохачів і повторив запитання.
— Чого треба? — ліниво долинуло у відповідь.
Конов засік джерело звуку й поринув у зарості, безжально приминаючи металевими підошвами екземпляри-невдахи. На галявинці поруч з поливальною установкою він побачив людину у формі пілота. Той розлігся впоперек гігантського листка ейлурії і пив пиво з банки з маркою «цеки-цеки». Ейлурія жадібно підлизувала краплі, вловлюючи їх вустечком листка. Конов вихопив банку з мляво зімкнутих пальців і вилив пиво на ейлурію. Щоб не втратити дорогоцінну рідину, рослина миттєво згорнула листок, і пілот шльопнувся в якийсь бурий кущ із рожевими квітами.
— Якого дідька?
Не встиг розлючений шанувальник пива видобутися з екзотичних насаджень і підскочити до Олександра, як той тицьнув йому в груди відразу два стволи, аж ніяк не схожі на стовбури рослин.
— Ану встати, як годиться на службі!
Такого несподівано рішучого натиску пілот не очікував. Він сахнувся, зачепився за кореневище й знову полетів у кущі. Конов терпляче чекав, поки той підведеться, але випромінювачі в його руках чомусь тремтіли.
— Ти що, здурів, телепню?! — пілот і цього разу не квапився вставати, навпаки силкувався глибше зануритись у кущі, але Конов перетнув йому шлях. — Ти чого на людей кидаєшся?!
— Я сказав: встати!
Пілот знехотя підвівся, втираючи долонею вологі губи. Обличчя його було Конову знайоме, й він вирішив, що пілот з бази-маяка «Талан».
— Ім’я?! Посада?!
— Аванто Сид. Перший пілот.
— Як звати капітана? Його місцезнаходження?
— Рамон Боїв. Десь тут. Медитує.
— Медитує? — Конов на мить затнувся. — Що відбувається на кораблі?
— На кораблі? — обличчя пілота виражало щирий подив. — Нічого не відбувається. Летимо на Нготені. Я вільний від вахти. Маю право на відпочинок!
— Допоможи мені знайти капітана!
Пілот знизав плечима, огледівся і зробив знак Конову, щоб простував за ним у зарості. Вузенькою стежиною вони пройшли між різнопланетними рослинами й зупинилися біля величезного всипаного червоними трояндами куща. Троянди, вірніше те, що нагадувало троянди, були завбільшки як людська голова й вражали надзвичайно розкішною барвою. Біля підніжжя куща в позі Будди, що відпочиває, розташувався сивочолий товстун, який з одягу мав на собі лише якусь подобу пов’язки на стегнах. Очі товстуна були заплющені, на обличчі застиг вираз умиротворення.
— Капітане!
Товстун поморщився, не розтуляючи повік, але Конов не дав йому повернутися в нірвану. Він опустив один випромінювач у кобуру, а вільною рукою вліпив Боїву ляпаса. Товстун перекинувся на бік, гнівно хрокнув і розплющив очі.
— Я прибув на ваш аварійний виклик! — сухо сказав Конов. — Що у вас відбувається?
— У нас?! Все в нас, як звичайно! Ми не викликали аварійну! — товстун здивовано озирнувся. — У чому річ, Аванто?!
— Та звідки маю знати? — пілот здавався ледь збентеженим. — Коли я змінювався, все було гаразд!
Конов лише на мить відвів погляд, а коли знову глянув на товстуна, побачив бронзового Будду. Великого Будду. У людський зріст. Цей Будда лагідно дивився на Олександра й щось запитував, але Конов не розчув. Будда повторив свої слова, але знову Олександр не зрозумів їх. Тоді Будда жестами вказав на шолом, і Конов його скинув.
— За чим ти журишся, людино?! — запитав Будда.
— Та немає в мене горя! — вигукнув Конов.
— Тоді чому радієш?
— Нема в мене й радості!
— То ти досяг просвітління?
Конов увігнав у скобу другий випромінювач і сів поруч з Буддою.
Можливо, дітей спочатку слід було вмити, а потім нагодувати. Але Ватіш пам’ятав, як не любив у дитинстві вмиватися, й тому просто відвів їх у кают-компанію і посадив за стіл.
— Мене звуть Петер! — сказало хлоп’я, якому належала злостива болонка. — А це — Літа й Андрес.
— Дуже приємно! — Даруа намагався бути ввічливим з гостями. — Ви будете суп чи кашу?
— А морозиво у вас є? — поцікавився Андрес.
— А мама скоро повернеться? — допитувалась Літа.
Ватіш розстарався, як міг, і Барс створив для дітей навіть аналог морозива. Якийсь час вони просто їли, й відразу стало помітно, як бідолашні зголодніли й потомилися. Літа навіть до морозива не дійшла, а заснула просто за столом. Даруа відповів на виклик Конова, потім відніс її в одну з порожніх кают і прикрив ковдрою.
Коли він повернувся, хлопці вже розіклали на столі деталі конструктора й про щось жваво сперечалися. Даруа відсунув велику червону троянду, яка лежала поміж тарілок, поставив лікті на стіл і почав обережно розпитувати. Діти відповідали неохоче. З їхньої розповіді Ватіш зрозумів, що люди на «Лорі» раптом чомусь почали дивно поводитися. Хтось зробився пустотливий, мов дитина, а хтось почав битися та співати пісні. Мама Літи й Андреса почала танцювати з якимось дядьком, а мама Петера раптом вирішила, що дітей потрібно замкнути по каютах. Вона так і зробила, й тому більше діти нічого розповісти не могли.