— Віддай зброю!
Конов похитав головою. Не без натуги він знову опанував себе: без шолома, вже не можна розраховувати на власний здоровий глузд. Адже він щойно змусив Ватіша теж скинути захисний шолом і мало не вбив його. Хто гарантує, що коли Ватіш отримає в руки зброю, не пристрелить його самого?
— Даре, я вже схибнувся! Зараз і ти схибнешся, й ми просто повбиваємо один одного! Що з дітьми?
— З ними все гаразд.
Конов із зусиллям заштовхнув випромінювач у кобуру.
— Поки-що гаразд! Коли ми з тобою повернемося на корабель, життя їм ніхто не гарантує! Даре, потрібно відстикуватися від «Барса»! Незабаром прибудуть рятувальники, нехай вони хоч когось застануть живим!
— Про що сперечаються шляхетні джентльмени? — на плече Конова лягла тонка рука, внизана браслетами. Конов повів поглядом по руці, по округлому плічку й довгій шиї… Сама Афродіта з усмішкою мружила карі очі! Конов відчув біля себе голосне дихання Даруа й знову опинився на океанському пляжі поруч з Буддою.
Ледь ступивши на «Лорі», Даруа відчув тривогу. Він ще кілька разів викликав Конова, але Олександр не відповідав. Шукати людину в лабіринтах незнайомого корабля — лише тепер Даруа зрозумів, яке складне завдання поклав на себе!
Хаос у коридорах не справив на Ватіша особливого враження (щось схоже, на думку Даруа, й мало б виявитися на судні, що терпить аварію). Гірше було зі станом людей. На перший погляд вони нічим не відрізнялися від тих, котрих Ватіш залишив на «Талані». Та тільки на перший погляд!
Коли назустріч Ватішу трапилася людина в смокінгу, Даруа зрадів. Він звернувся до джентльмена зі словами:
— Скажіть, будь ласка…
Чоловік не повернув голови. Він пройшов повз Ватіша, немов крізь порожнечу, й зник в одній з кают. Ще двоє парубків тягли дивну на вигляд кушетку з порізаною смугами оббивкою.
— Агов, хлопці!
Один з них обернувся, ляснув себе по заду й присвиснув. Ватішу схотілося в’їхати жартівникові в пику, але він стримався. Конов сказав, що на «Лорі» проблеми. Цікаво, які? Діти начебто не постраждали: перелякані, щоправда, але поводяться як звичайні діти. Може, й справді народ наркотиками накачався? Хіба мало в багатіїв примх?
Звідкись збоку долинув жіночий лемент. Даруа стрепенувся, рвонувся був на крик, але налетів на захоплену одне одним парочку й вискочив, як обпечений.
— Юначе! — Даруа озирнувся й побачив жінку похилого віку в капітанській формі. — Підійдіть сюди! — Ватіш не чув про жінок-капітанів прогулянкових яхт, але, зрештою, він не так давно служив у космофлоті. Бабуся вимогливо поманила Ватіша пальцем:
— Я до вас звертаюся! Що ви тут робите?
— Я прибув на аварійний виклик, капітане!
Жінка схвально посміхнулася:
— Як приємно зустріти виховану молоду людину! Ваш друг був не настільки вишколений!
— А де він?! — пожвавішав Ватіш.
— Напевно, в оранжереї. Усі наші гості повинні насамперед відвідати оранжерею! У нас є унікальні екземпляри!..
Базікаючи й далі, вона тим часом наблизилася майже впритул, і безсоромно розглядала Ватіша. Даруа почувався незатишно, але нагадав собі, що скафандр — досить надійний захист від навіжених.
— Скажіть, — бабуся сором’язливо нахилила голову, — а ви вмієте грати в баскетбол? Я хотіла б зіграти з вами…
Ватіш трохи розгубився, потім пригадав, як розмовляв з дітьми Барс.
— Звичайно, капітане, я чудово граю в баскетбол! Якщо ви покажете мені оранжерею, я обіцяю зіграти з вами негайно, як тільки відшукаю друга!
Бабуся засяяла, навіть заплескала в долоні:
— Тільки не обдуріть! Оранжерея — на носі яхти! Повертайтеся швидше, я чекатиму!
— Жінки породжують суєту! — філософськи відзначив Будда.
Конов кинув у його бік миттєвий погляд і знову повернувся до Афродіти:
— Ми, власне, не сперечалися, ми розмовляли!
— Розмовляли! — ствердив Ватіш.
Молода жінка розсміялася — відкинула голову й показала чудові зубки-перлини.
— А мені ваша бесіда здалася сваркою!
— Ні! — гаряче запевнив Ватіш, і тут його погляд упав на Будду. Той тримав у руках два кольти, а зсунутий на потилицю капелюх не віщував нічого доброго. Триденна щетина Будди підкреслювала оскал усмішки. Ватіш мимоволі схопився за бік, але кобура його скафандра була порожня: вся зброя залишилася в Конова. — Ми так мирно розмовляли!..
Афродіта відпустила плече Конова й підхопила під руку Ватіша:
— Знаєте, я так скучила за гостями! За весь час польоту — жодного незнайомого обличчя! Знаєте, Отто зібрав непогану компанію, але бачити їх щодня — це занадто!
Океан розмірено гнав до берега вали. Сосна над урвищем видалася Конову знайомою, хоча він був певен, що ночував не тут. Поява жінки серед цієї недоторканої природи навівала думки про тлінність людського буття. От стоїть вона, така тендітна й легка, серед диких каменів пляжу, дмухни — і зникне, як росинка під палючим промінням сонця! Що таке людина в порівнянні з глибинами космосу?!
Від піднесених думок його відволік Ватіш. Вимушено всміхаючись Афродіті, він повернувся до Олександра й крізь зуби прошипів:
— Алексе, ця сволота за вами зараз стрілятиме!
Конов миттєво повернувся, вихоплюючи випромінювач, але зустрівся тільки зі здивованим поглядом Будди й розслабився:
— Пусте, Даре, це мій друг.
Кольти вистрілили. Конов повалився на коліна, потім упав обличчям у пісок. Ватіш застиг у напруженій позі, не зводячи погляду зі стволів, які стікали димком, а дівчина й далі щебетала:
— Знаєте, у нас сьогодні вечірка, то я вас запрошую!
— Відійди від неї, виродку! — звелів Будда, спрямовуючи дуло в груди Ватішу. У роті Даруа пересохло, в скронях ломило. Він обережно вивільнив руку з теплої дівочої долоні. Теплої? Через метал рукавички?
Ватіша пройняв дріж. Мара зникла, й він побачив себе посеред коридору поруч із симпатичною золотоволосою дівчиною. Поблизу зі спрямованим у бік порожнього місця випромінювачем застиг Конов. Очі його здавалися зовсім скляними: Конов розмовляв з Буддою. Ватіш подумав: якщо зараз Олександра гукнути, він просто вистрілить на звук.
— То ви прийдете на вечірку? — повторила дівчина.
— Так-так, обов’язково! — Ватіш потягнувся до випромінювача, але тут Конов запхнув зброю в кобуру й озвався:
— Даре, нас кудись запрошують?
Неподалік знову гуркотів океанський прибій, але тепер Даруа бачив дві картинки, що накладалися одна на одну. В одній поруч з Коновим височіла бронзова статуя божества. У другій мертвий Конов лежав на піску, а до самого Ватіша з двома кольтами в руках з усмішкою наближався Будда в подобі ковбоя. І на обох картинках усміхнена Афродіта помахувала рукою на прощання.
— Алексе, нам потрібно відстикувати «Барса»!
Обидві картинки злилися в одну й зникли. Золотоволоса дівчина, все ще усміхаючись, повернула за ріг коридору. Конов похмуро поманив рукою Дара:
— Ходімо, рубка там!
Вони рушили в той бік, поступово прискорюючи крок, а далі побігли. Ватіш намагався не відставати й не відривати погляду від спини Конова. Під ноги раз у раз потрапляли дрібні предмети, але периферичним зором Ватіш постійно ловив океанський берег, і тому на підлогу він не дивився. Боявся побачити мертвого Конова.
— Юначе!
Ватіш з розгону проскочив повз розчаровану бабцю. Конов уже звертав у рубку, коли скривджена пані покликала несподівано гучним голосом:
— Віллі! Максику! До мене! На борту чужинці!
Почулося тупотіння численних ніг, але Ватіш услід за Коновим вскочив у рубку, й двері відрізали їх від переслідувачів. Конов гарячково клацав перемикачами, а Ватіш підскочив до передавача, який і далі працював на аварійній хвилі і ввімкнув голосовий зв’язок:
— Рятувальникам! На «Лорі» лютує невідома хвороба! Скафандри не захищають!..
Двері з вереском вдавилися в стіну, від сильного удару Даруа відлетів, змітаючи тілом незакріплені деталі, а Конов відскочив у куток з криком: