— Офіційних документів на цей випадок не маю, бо досі мого пса в шпигунстві ніхто ще не підозрював, але можу поручитися…
Митникові дуже не хотілося випускати здобич, яку вже тримав, можна сказати, в зубах, але причепитися більше не мав до чого. Я негайно написав розписку про те, що Кир не почне жодних ворожих дій стосовно громадян Капариди, і що за всі його дії відповідатиму я особисто. Документ відразу було завірено корабельним дізнавачем.
Через півгодини знову застукали в обшивку: з’явився вусань із пропозицією перетягти контейнер на вантажну платформу для подальшого закладення в мобіль.
А Василь, запитую, вже прибув? Ні? Тоді ніяких мобілів!
Тут вусань починає кричати, що моя «бабка» займає злітну смугу, псує вигляд космодрому і взагалі, невідомо, скільки ще Норин буде відсутній. Мовляв, він, вусань, припустився помилки в тому, що дозволив позарейсовому апаратові спуститися на космодром, але ще не пізно її виправити. Зараз «бабку» підчеплять до тягача, заженуть у трюм о-он того транспортника і відішлють на орбіту, де можна чекати Норина скільки мені забажається.
Тут уже я не стерпів: вискочив назовні й розтлумачив вусаню, наскільки обережно слід поводитися з представниками космічної Співдружності, щоб не порушити угоди й не нести потім відповідальності за їхнє життя й благополуччя.
Вусань зчинив такий лемент, що збігся весь обслуговуючий персонал. Як із-під землі виринули двоє в мундирах мишачого кольору, чемно відкозиряли і запропонували пройти до адміністративного корпусу для з’ясування обставин. Я помірковано згодився.
В адміністративному корпусі мене зустріла поважна сивочола людина. Її обличчя, хоча й стомлене, все-таки виражало уважне співчуття. Я навіть засоромився тієї впертості, з якою відволікав шановного капара від турбот насущних. Єдиною, як на мене, недоречною деталлю його зовнішнього вигляду було зображення вигнутої стоноги на лівій верхній кишені комбінезона. Очевидно, рука художника відтворила комаху в профіль, тому що лапки розташовувались усі з одного боку.
— Ледок, служба спокою, — відрекомендувався капар.
Я ніколи б не подумав, що така химерна емблема може символізувати спокій!
— Я в курсі вашої проблеми, — мовив Ледок. — На жаль, Норин не вперше ставить нас у незручне становище своїми необдуманими чи поквапними рішеннями. Сподіваюся, ви повідомите про це секторальній раді безпеки?
— Шкода, але я не маю відношення до секторальної ради, представляючи лише космофлот. Вам зручніше буде звернутися в раду самим.
«Спокійний» кивнув з таким виглядом, ніби відповідь його потішила.
— Якщо ви й далі наполягаєте на особистій зустрічі…
— Наполягаю.
— …в такому разі вам доведеться самому доправити контейнер до бази Норина й дочекатися його там. Норин не ставить нас до відома про маршрути й тривалість своїх експедицій, тому зв’язку з ним у нас нема.
— Гаразд. Яким чином зручніше переправити контейнер?
— Мобілем. Дорога відніме у вас не більш як чотири дні.
— Скільки?!
— Чотири дні в один кінець, — незворушно повторив Ледок.
Провести відпустку в капарських лісах — теж не велике задоволення!
— А повітрям? — невпевнено поцікавився я.
— У нас нема повітряного сполучення.
— Якщо там відсутнє місце для посадки, і мене, й контейнер можна спустити парашутом.
— У нас взагалі нема повітряного сполучення.
Я вирішив, що недочув, і перепитав ще:
— Як ви сказали?
— Користування літапаратами в нас заборонено. Невже ви ніколи не чули про єдину планету, де люди ведуть природній спосіб життя? Єдину в секторі А, я маю на увазі.
Іншим разом я не змовчав би: навіщо ж викликати пілота з іншого кінця галактики, коли ти належиш до сектора А? Та зараз було не до того. Звичайно, перед відльотом мене попереджали про чудасії цієї планети, але щоб настільки… Виходить, польоти для них — річ ненормальна? А я тоді хто? Я й народився на автоматичній станції десь між двома трасами сектора Б. Цікаві люди тут живуть!
— Виходить, у вас зовсім нема на чому літати?
— Так.
— А як же зорельоти?
— Це не наші кораблі. Співдружність надає їх нам, оскільки має потребу в натуральних продуктах, які постачаються Капаридою.
Значить, доведеться-таки повзти мобілем. У них тут хоч дороги є, чи вважається, що від печери до печери надійніше ходити пішки? Стоп, а «бабка»? Адже ці машини на атмосферних планетах використовуються просто як транспорт!
— А якщо на «бабці»?
Ледок подивився на мене з сумнівом:
— Річ у тім, що в нас перельоти заборонені…
— Але я іноземець, а за нашими законами переліт — це не злочин! Зрештою, я міг і не знати про заборону.
— Ви вже знаєте. Політ небезпечний для людського життя.
— Якби ваші предки керувалися цим правилом, Капарида залишилася б незаселеною! — роздратовано кинув я.
— Не будемо вдаватися до дискусії, — сухо порадив Ледок, — вирушайте до мерії та привезіть дозвіл на політ.
Я з’їздив у місто, де отримав дозвіл дуже швидко, але Кира в повітряний простір планети не допустили, й довелося його залишити в космодромному ізоляторі разом з великим запасом консервів.
«Бабка» здійняла хмару бризок і дрібних істот, пірнаючи в болото.
Скалічені крила відразу вкрилися водою, і незабаром тільки чорна пляма серед розірваної зелені ряски нагадувала про те, що сталося.
Запала тиша. Оглушлива тиша. Вона давила на скроні й туманним маревом колихалася перед очима. Екрани зовнішнього огляду були мертві, не світився жоден індикатор, мовчав зв’язок.
Ватіш довго шукав на панелі потрібну кнопку, а коли знайшов, вдавив з такою силою, що пальці побіліли.
Матова стеля кабіни рвонулася й зникла. У рятувальну капсулу ввірвався запах прілого листя.
Коли «бабку» всмоктав гігантський вир, я просто не встиг злякатися. Машина не повинна була втрачати керування — мене дублював автомат, — але спрацювала тільки система порятунку.
Нісенітниця, якась нісенітниця. Пілот космофлоту втрачає машину на шляхах убогої планетки — «відмінна» атестація для майбутнього косморозвідника. Невже на «бабці» не було елементарного стабілізатора балансу? Чому капари, зрештою, не попередили про фокуси своєї атмосфери?
Ой, кракиркири, сором який! Загубив вантаж, розбабахав «бабку», залишив того бідолаху без дальнього зв’язку… Що тепер хлопці скажуть? Добре, хоч Кира не взяв із собою — тільки його тут і бракувало…
Дар зосереджено потер кінчик носа, зітхнув і поліз по укладку «НЗ».
Трохи згодом він уже закинув за плечі те, що іменувалося «особистою зброєю» та «недоторканним запасом», і попрямував на південний схід. Саме там, за його припущенням, мали б впокоїтися уламки його «бабки».
З висоти поверхня Капариди видавалася суцільним зеленим килимом, та зовсім інший вигляд мала зблизька. Тепер навислі крони сіро-зелених дерев, укриті плетивом ліан, величезною маскувальною сіткою відрізали Дара від усього, що залишилося в небі. Цей світ не мав потреби в транспортному пілоті з бази-маяка «Талан», тут нікого не цікавило вміння безпомилково орієнтуватися на космічних трасах, тут не було надійного електронного штурмана, а маленький компас з «ензешки» став осередком технічної думки.
Ліс переповнила вогка задуха. Липке повітря, здавалося, можна було розгрібати руками. Піт струмком стікав по спині Даруа, навіть гігієнічна білизна не рятувала.
Навкруги несамовито волали капарські птахи, кілька разів з-під ніг вискакували тварини, подібні до жаб, і з розмаху ляпалися в траву, але Ватіш не зважав на них. Він ішов навпростець, долаючи завали деревиння, грудьми розриваючи плутанину найтонших ліан, збиваючи чобітьми голівки лилових квіток. Дар мало не гарчав з люті: