Як усяка вихована людина, я пригладив чуба й чемно привітався. Замість очікуваного «здрастуйте» янголятко впустило своє сіно, й через пару секунд у мій бік вже дивилося дуло «хлопавки». Дуже люб’язне вітання…
Проте я вперто повторив своє «добридень».
— Як ви посміли зайти на територію плантації? — як і досі ігноруючи всіляку пристойність, запитало янголятко. — Наш абааль охороняється законом, і будь-якого порушника кордону ми маємо право знищити на місці!
— На жаль, я не надто обізнаний з місцевими звичаями, — виправдовувався я, — і в своїй злочинній непоінформованості насмілився думати, що гостеві спершу все-таки віддають шану, а за порушення кордонів розстрілюють уже потім.
Власниця янгольського личка презирливо підвела тонку брову:
— Ви не мали права продиратися крізь наш ліс. Покажіть дозвіл. У вас є дозвіл від «спокійних»?
Ні, Капарида вже справді почала мені набридати!
— Не маю дозволу ні від спокійних, ані від неспокійних! Я маю намір зв’язатися з вашою владою, а для цього мушу потрапити до найближчого селища.
Дівчисько повело стволом «хлопавки»:
— Повертайтеся туди, звідки прийшли, тут для вас немає дороги!
Один мій друг постійно втлумачує, що для косморозвідника головне — витримка й цілковите самовладання. Я постарався забути про свій випромінювач і сказав якомога доброзичливіше:
— Припустимо, я справді незаконно вдерся на вашу територію, припустимо, за це мене справді слід знищити, але чи не варто спочатку все ж таки здати властям? За спійманого інопланетного розвідника ви, безсумнівно, отримаєте винагороду!
При цих словах маска байдужості на її обличчі сіпнулася:
— То ви — інопланетянин?
— Я вже мало не годину силкуюся вам це втокмачити!
— От, — заявило янголятко, підштовхуючи мене вперед, — його машина потерпіла аварію в нашому лісі.
Господар плантації окинув гостя підозріливим поглядом і довірою, схоже, не пройнявся.
— Якщо ми всі, — забубонів він собі під ніс, — будемо без діла вештатися по лісі й підбирати всіляких бурлак…
Людське терпіння має межі, до того ж, як я тепер думаю, на той час уже почала діяти отрута, запущена в мою кров нічним мисливцем. От чому я досить рішуче поправив ремінь випромінювача і розтулив рота, щоб нагадати нечемі ритуал зустрічі з братами по розуму, однак господар мене випередив:
— Робе, хапай його!
Щось коротко брязнуло, частина стіни відокремилася й прийняла гостя в «дружні» обійми. Не можу сказати, щоб я був цим ощасливлений (електронний дурень крутив руки без жодної поваги до інопланетного походження, на додачу чимало дісталося пораненій руці). Фізіономія в мене тієї миті, гадаю, була не надто радісна.
— Бандит! Бунтівник! У нього променева зброя!
«Натуралісти-натуралісти, а випромінювач від „хлопавки“ з першого погляду відрізняють!»
— Кралю, він же інопланетянин! — розгнівався мій добрий дух. — Йому можна…
— Дурниці! — гримнув господар. — Він бунтівник!
Янголятко спалахнуло від обурення:
— Кралю, у вас будуть неприємності через службу спокою! Це транспортний пілот Співдружності, його машина розбилася біля Великого болота.
Нагадування про «спокійних» трішки пригасило запал господаря:
— Ілко, якщо мені знадобиться твоя думка, я її запитаю. Іди до себе.
Ілка пересмикнула плічком, кинула на патрона гнівний погляд і пішла. Господар вийшов слідом, залишаючи гостя під опікою робота-охоронця. Ще хвилин десять я старанно кляв усю техніку взагалі й роботів-охоронців зокрема, а потім на секунду відключився.
…Ватіш розплющив очі й побачив схилене над собою жіноче обличчя.
— Вам уже краще? — немов крізь шуми радіоперешкод долинув чийсь голос.
— Так, — невпевнено підтвердив Даруа, намагаючись зрозуміти: він ще в рейсі чи вже на «Талані»?
— Випийте ось це, — шум перешкод значно послабшав, і голос нарешті став виразніший.
Дарові до вуст піднесли щось біле, в горло полилася гірка рідина. Ватіш захлинувся, закашляв, відвертаючись від пекучої гіркоти.
— Треба випити все.
Дар залпом проковтнув залишки ліків, спробував підвестися, але погрозою додати ще порцію його відразу повернули назад на подушку.
— Ми приносимо вибачення за те, що сталося, — м’яко сказала жінка, — у лісах так багато бандитів, що чоловік постійно в тривозі. Абааль приманює лихих людей, а наш будинок віддалений від селищ. Не гнівайтеся на нас.
«…Замість того, щоб благополучно відбути у відпустку або врешті-решт відпрацьовувати втоплений „дез“ на трасах ближнього космосу, сиджу тут, чекаю невідомо на що.
Від неробства в голову лізуть всілякі дурниці, влада щось не дуже квапиться визволяти мене з цієї глушини, та ще й сезон дощів, здається, почався. Розважаюся, як можу. Господар уже двічі тягав на плантацію милуватися дорогоцінним абаалем. Що вони знаходять у цій солодкій капусті гарного — не розумію. Жуєш, жуєш — солодко, потім язик дерев’яніє, а в очах починають миготіти зірки. Зблисне раз, зблисне двічі, а далі вже й набридне, та вони миготять і миготять! Краль повторює, що абааль надцінний, надкорисний, наддорогий. Стосовно наддорогого зрозуміло: вони свою траву на експорт женуть, а натуральні продукти в галактиці — річ поважана. Капарида, до речі, на тих натурпродуктах вочевидь схиблена. У них тут гасло: „Людина мусить жити природно“. Дивні люди: користування літальними апаратами заборонено, випромінювачами — теж, а от роз’їжджати на мобілях і обвішувати себе металовикидними „хлопавками“ — природній спосіб життя.
Був я в їхньому містечку, гордо поіменованому столицею (їздив по дозвіл на політ), розглядав житла в стилі ретро: скрізь зелень, квіти й чомусь кішки… Товсті, доглянуті, з номерками на шиї.
Займається тут народ начебто винятково сільським господарством за якимось хитрим графіком. Краль довго втокмачував мені його переваги, та до мене не дуже дійшло. Загалом, у місто капари повертаються тільки для відпочинку й розваг. Житла в них, між іншим, технікою натоптані під зав’язку — планети Співдружності в обмін на несинтетичні продукти шлють сюди побутові автомати. „Природний спосіб життя“.
Поглянеш зовні — не будинок, а матеріалізований спогад, от-от розсиплеться, а всередині — модерн на модерні. Зараз я диктую, а робот у кімнаті атмосферу умиротворення створює (сіро-блакитний туман). У мене від цього умиротворення вже чуб перефарбувався в блакитний колір.
Ну досить. Не мовчи. Нізащо не повірю в твою абсолютну завантаженість».
«Друзяко Тране, ти, мабуть, отримав підвищення й зарозумівся, або ж пошту з цієї планетки відсилають теж подорожніми.
Уяви собі, я досі сиджу в глушині й попльовую у бік зірок. Що не кажи, Капарида — це вам не „Талан“: навкруги непролазні джунглі, дикі звірі. Подумую, чи не перекваліфікуватися в мисливця на ондів. Уяви: йдеш собі лісом з однією-єдиною „хлопавкою“, ні тобі випромінювача, ні скафандра підвищеного захисту, майже голіруч. Тут вискакує онд: череп світиться, зуби вишкірені, очі витріщені, й над головою щупальце розгойдується. Хто кого. Екзотика! Кажуть, у них реакція божевільна — не встигнеш „хлопавку“ підняти, як тобі вже голову відірвуть.
Я підбивав Краля вирушити на полювання, та він відмовився. Звичайно, боїться зв’язуватися з інопланетянином: чого доброго, доведеться потім перед „спокійними“ відповідати. У них тут служба охорони й забезпечення порядку врочисто іменується службою спокою. Бачив би ти цих божків спокою — щелепи квадратні, зріст… як від Кира до неба, а на боці для власного заспокоєння „хлопавка“ з оптичним прицілом. „Природний спосіб життя!“ Вибач, що повторююся, але ці слівця вже у вухах віддзвонюють.