Я взяв з купини «хлопавку» й почав збирати в мішок залишки трапези — знадобляться. Ілка мовчки стежила за цим, поки я не дістав з кишені компаса.
— А якщо я скажу причину, ти не підеш на базу?
— Все одно піду: там могли залишитися якісь записи Норина.
Ілка ще мить вагалася, а далі рвучко звелася й вихопила в мене з рук порожню баклагу. Ковпачок… Мініатюрна рація?! Ну й натуралісти тут живуть!
— Ельзо?
— Це ти, Ілко? — відразу відгукнулася господиня.
— Я, — Ілка скосила око в мій бік і ледь притишила голос. — Тут, начебто, машина знайшлася… Ельзо, ми, напевне, затримаємося.
Мені почувся смішок, але, можливо, тільки почувся. Ілка відімкнула передавач і відкинула далеко вбік. Тільки ковпачок зблиснув, пірнаючи в зарості очерету.
— Чого стовбичиш? Бери мішка й ходімо!
Це було сказано таким тоном, ніби то я цілісіньку годину вмовляв її нікуди не ходити.
Поки видобулися з болота, майже стемніло. Йти ставало дедалі важче. Яким чином Ілка вгадувала дорогу, я не міг би сказати. Мене весь час незрозуміло чому поривало протаранити яке-небудь дерево, і тільки в останню мить я відмовлявся від цього наміру.
— Не думав, що на Капариді живуть розумні істоти, — я вирішив хоч якось порушити мовчанку.
— На Капариді розумних істот нема, — миттю відгукнулася Ілка десь попереду.
— А онди?
— Хижаки, що загрожують безпеці людей.
«Загроза безпеці», — від цих слів тхнуло сірими мундирами.
— Але вони розумні?!
— Ну то й що?
Я був просто ошелешений:
— Як це «ну то й що»?! Косморозвідка мчить у бозна-яку далечінь, люди часом головами накладають в ім’я Контакту, а тут розумні під самісіньким носом у секторальної ради!
— Ну то й що, кажу? Навіщо капарам розумні?
— Тобто?
— Нам не потрібні розумні. Й без того повно клопоту, а тут, дивись, налетять учені зі Співдружності: давай вивчай, давай допомагай… Навіщо нам чужинці з щупальцями, коли є свої з двома руками? Хто не такий — той гірший, хто гірший — той зайвий, а зайві повинні звільнити життєвий простір. Закон природного відбору, все у відповідності з природою.
Чимось знайомим повіяло на мене від її слів, але чим?
— Ілко, ти мене дуриш.
— Ватіше, але ж ти сам ходив полювати на ондів!.
— Але…
— Так, ти не знав, що вони розумні, але що з того? Якби й знав, хіба щось змінилося б?
Я вже почав нервуватися. Схоже, дівчисько просто знущалося з мене! Зрештою, я не наймався вихователем у школу юних неандертальців!
— Послухай, дівчинко, з якого мавпячого розплідника тебе випустили?
Ілка стала наче вкопана, і я ледь не напоровся животом на дуло «хлопавки».
— Добре, пілоте, — після секундної мовчанки вирішила вона, — вважатимемо, що ти пожартував.
У відповідь я посміхнувся, але гадаю, в темряві вона могла цього не помітити. Втім, я переборов спокусу зняти з плеча свою зброю: за нічні перестрілки з аборигенами мене точно попросили б із космофлоту. Як міг я спричинити рідному відомству таку втрату?
— Гумор повинен продовжувати життя, а не вкорочувати його, — зауважив я після того, як ми рушили далі.
— Я зараз погано сприймаю гумор! — огризнулася Ілка. — А ти, Ватіше, надто швидко ввійшов у курс нашого життя, з тебе в майбутньому вийде цілком пристойний мисливець.
— От запало тобі в мізки моє полювання!
— Звичайно, розумний онд чи ні — тобі дарма, і виходить, ти маєш право вирішувати: жити йому чи не жити. Все правильно.
Я існую. Планета існує для того, щоб я міг жити на ній, повітря — для мого дихання, онди — для того, щоб я міг розважитися полюванням. Все інше мені ні до чого, а отже, зайве. Щоб існувати, світ повинен спитати в мене дозволу!
В мої звички не входили нічні дебати на тему егоїзму, але висловити свою думку я не встиг: «хлопавка» в Ілчиних руках зайшлася лютим виттям, викинувши з себе рій розпечених до білого цяток, десь попереду на стежці здійняв ревище вжалений кулями ворог. Ревіння прокотилося над кронами сонного лісу й скінчилося надривною нотою болю.
— Стріляй, Даре!
Але я не бачив його, ворога, який сходив болем, — самі тільки вогники, що спалахнули й зникли в нічній пітьмі.
Нарешті все стихло.
— Урок любові до тваринного світу Капариди пройшов на рівні, — повідомив я в той бік, де вгадувався Ілчин силует.
— Як ти набрид мені, пілоте, — зітхнула вона.
…Решту ночі ми просиділи на дереві, а внизу улі з голосним плямканням знищували те, що залишилося від їхнього родича.
Ілка здійняла галас із самого ранку: треба спускатися, треба бігти, все терміново, все негайно. Небо ще тільки ледь посвітлішало. Гаразд, гаразд я беркицьнувся з дерева, за зброю схопився — готовий іти.
— Куди побіг? А попоїсти?
…Сіли статечно, як дипломати на практиці, доїли те, що лишилося з вечора, тоді вже підхопилися і гайнули вперед.
Мчимо, як навіжені, іноді я спотикаюся з профілактичних міркувань (щоб не досягти прискорення, наближеного до швидкості світла), Ілка ж летить точнісінько, як я, коли зриваю графік.
«Куди спізнюємося?» — запитую. «Часу маємо — тільки до полудня, а потім Краль здійме тривогу». «Він уже повідомив тобі про свої плани?» — запитую. Зупинилася, зблиснула очима: «Що, може, повернемось?» «Ні, я знову пожартував».
Мчимо далі.
— До полудня Краль ще очікуватиме нас із болота, а потім все-таки сповістить «спокійних»? Треба буде піти з бази до того, як вони туди дістануться.
— У них є крила?
— У них є гелітери.
«Які універсальні натуралісти тут мешкають, — думаю. — На всі випадки життя в них знайдеться вихід».
База спостерігача Василя Норина розташована була на березі вузенької мілководої річечки. Лабораторія, гаражі для мобіля та крокувальника, злітна смуга для літальних апаратів. Бетонне покриття смуги вже в сітці дрібних тріщин, у які повистромлялася всюдисуща капарська трава. Очевидно, смугу давненько не використовували.
Жив Норин при лабораторії, в одному з її відсіків.
Дар ступив на кам’яні плити подвір’я зі змішаним почуттям тривоги й чекання. Ілка зупинилася.
— Ти чого?
— Сам іди.
Вона озирнулася, ніби чекаючи побачити страшне, мерзлякувато зіщулилась.
Ватіш на ходу зняв з плеча «хлопавку», повільно рушив до лабораторії. Як не намагався ступати тихо, кожен крок його, карбуючись у камінь, відлунював неголосним дзенькотом. Чи Василь любив музику, чи терпіти не міг непроханих гостей, але жодна жива істота (за винятком тих, що літають) не підкралася б до його житла непоміченою.
Лабораторію Норина було витримано в кращих традиціях Капариди — двоповерховий хлів з оброслими брудно-сірим мохом стінами, складеними з колод. На даху красувалася якась подоба флюгера: триметрова тичка, увінчана зображенням тієї ж таки вигнутої стоноги.
Ледве Дар наблизився, двері з пронизливим рипінням відчинилася, гостинно відкриваючи темряву прямокутного отвору, однак цей широкий жест не тільки не викликав у Ватіша ентузіазму, а навіть змусив відсахнутися.
Двері, почекавши секунд десять, цілком беззвучно зачинилися. Елементарна автоматика. У себе на транспортнику Дар ніколи не сахався від розсувних дверей і люків, що брязкали над головою, а тут раптом пройнявся глибокою ворожістю до всього, що діяло не з волі людини.
Ватіш озирнувся й побачив на краю двору боязку Ілчину постать — дівча терпляче на нього чекало.
Даруа перевів «хлопавку» на бойовий звід, вдихнув глибше й зробив крок уперед. Двері слухняно пропустили гостя й акуратно клацнули в нього за спиною.
У холі панував півморок, якого не розсіювали навіть смужки контрастного освітлення, що слабко мерехтіло вздовж стін. Пахло свіжістю й трохи вологою травою.
Ватіш пройшов по пухнастому килиму, що встеляв підлогу. Ніщо тут не нагадувало лабораторію — скоріше невибагливий готель з обстановкою «під старовину». Жодного вікна, жодних дверей, окрім вхідних, тільки неширокі сходи, що вели нагору.