— Кібе, звідки тут собака?
Кібер подивився ліворуч, праворуч, вгору:
— Тут нема собаки.
— А це що?! — Марія тицьнула пальцем у дворнягу, що безтурботно качався на люкові.
— Собака не може перебороти захисне поле.
— Я тобі не про поле! — дівчина піднялася на одну сходинку. — Я запитую: це що таке?!
Пес подивився на людину, потім на робота й ліниво пошкрябав лапою за вухом. Кіб нагнувся й безцеремонно підняв руде звисле вухо.
— Робот, що належить станції, — оголосив він після огляду. Марія піднялася ще на одну сходинку:
— Звідки ти знаєш?
— Клеймо косморозвідки. Захисне поле він проходить вільно, отже, в комп’ютері є його дані.
— А для чого ця штука?
Якби міг, Кіб знизав би плечима, але замість цього він сказав дивним рипучим голосом:
— Я не Центральний архів.
Дівчину обурив не стільки кібер, скільки творці, що передбачили подібну відповідь. Не без вагань вона полишила сходи й наблизилась до собаки:
— Як тебе кличуть, цуцику? Дружком, Тузиком, Альдебараном?
«Альдебаран» ткнувся носом у власну шерсть і люто заклацав зубами.
— Кібе, а ти впевнений, що косморозвідка устатковує своїх роботів ще й блохами… автоматичними?
У схемах Кіба очевидячки був відсутній обмежувач терпіння, тому кібер просто ще раз підняв собаче вухо, на внутрішньому боці якого виднівся зиґзаґ блискавки й літери «О.Конов».
Арає, Арає, то за що ж тебе таким гарним ім’ям нагородили?
Марія вже навчилася зустрічати піщані бурі — просто падати на землю, вкривати чим-небудь голову й чекати, поки вітер вгамується. Тепер, крім випромінювача, Кіб завжди носив на плечі клапоть якоїсь подоби пластику, відірваного від перегородки в оранжереї.
Одного чудового дня, видобувшись нагору, Марія не виявила лісу. Праворуч чітко вимальовувався корпус маяка, ліворуч темнів кар’єр та маячили вишки космодрому, а навколо розстелялася рівна, без ознак життя пустеля. Не було кострубатих стовбурів, що стелилися по землі, сплетених змієподібних крон, не було колючого чагарника. Марія протерла очі, заплющила й знову розплющила — ліс не з’явився.
— Що це? — жалібно спитала вона в зірки Альфа.
— Міграція, — відповів Кіб з нижнього люка.
— Що ти вигадуєш?! — обурилася біолог. — Яка в рослин може бути міграція? Звідки ти такий розумний узявся?
— З кар’єру, — відповів Кіб і хряпнув покришкою люка.
Що повинен робити спостерігач, у якого з-під носа раптом зникає цілий ліс? Шукати? Неправильно. Зафіксувати факт, що має місце. Марія вирушила фіксувати.
Кіб у похмурому мовчанні теліпався позаду… «Абсурд. Робот не може бути ні веселим, ні похмурим, тому що він взагалі не здатен на емоції. Набір схем. Залізяка баньката. Розумник з кар’єру. Ліси в нього, бачте, мігрують! Ботанік з конвеєра…»
Пісок виглядав так, немов тут пройшли важкі всюдиходи, зоравши його вздовж і впоперек, — ніде ні стеблинки, ні гілочки. Нічого живого.
Щоправда, біля самих вишок космодрому з-під ніг Марії зненацька вискочив клубок бузкового кольору й злетів у повітря, де розплився хмариною біля самісінького її обличчя. Різкий запах озону.
Дівчина збентежено зупинилася й озирнулась на Кіба: той спокійно розглядав хмару й нічого починати, вочевидь, не збирався. Марія обережно зробила крок назад — хмара не відставала. Заломило у скронях, запах озону посилився. На Марію напала байдужність, схотілося сісти й не рухатись. Вона стисла голову руками й опустилася просто на пісок. Хмара висіла, майже торкаючись її волосся, і переливалася, наче мильна булька.
Кіб подивився спершу на сіре обличчя спостерігача, потім на хмару і, здається, щось зрозумів.
— Пішов геть, — зненацька чітко вимовив він і замахнувся на хмару клаптем пластику.
Кіб… красунчик Кіб. Навкруг його голови спалахнуло полум’я, обличчя з ідеально правильними рисами стало чорніти й розпливатися. Ще мить — і Кіб перетворився б на вогняний стовп, але пес, що вискочив не знати звідки, ввірвався в хмару з лютим гавкотом і закрутився дзиґою! Хмара почала рожевіти, вгасати й нарешті розтанула, залишився тільки запах озону. Кіб сів, де стояв, і втупився в собаку. Просиділи так якусь хвилину, а далі він урочисто промовив:
— А накидка згоріла.
Марія підхопилася й кинулась до робота: «Ти цілий?!»
— А накидка згоріла, — повторив Кіб задумливо.
Згоріла не тільки накидка, згоріла Кіберова розкішна чуприна, рукави комбінезона, закоптився випромінювач, але найголовніше — обличчя робота, обпалене вогнем, стало вугільно-чорним, а що там діялося всередині його бідної голівоньки, не міг би сказати навіть кращий кібер-майстер.
Дивлячись на свого робота, Марія на мить забула про залізну витримку спостерігачів і трішечки поплакала. Зовсім небагато, до того ж, ніхто не бачив, Кіб, щоправда, бачив, але вирішив, що сльози ллються за втраченим пластиком, і тому промовчав.
— Я знаю, навіщо тут цей робот, — заявив Кіб через п’ять хвилин по завершенні жалоби, — цей пес — кібер-охоронець з косморозвідки. Зватимемо його Бером.
Пес чемно махнув хвостом.
Марія дерла щіткою, занурювала вугляну фізіономію кібера в мильну піну, терла розчинником, оліями, та домоглася тільки дзеркального блиску. Можна було стати заїкою, якщо зіткнутися з кібом за межами станції: блакитноокий громило з фізіономією затятого південного бандита.
— Кібе, ти будеш першим у світі засмаглим роботом, стомлено заявила спостерігач, востаннє обливаючи кібера цебром води, — але тільки, будь ласка, замаскуй чим-небудь свій блиск, бо я осліпну!
— Ти пропонуєш мені скористатися пудрою? — поцікавився Кіб.
Можливо, в’їдливість у його голосі тільки ввижалася Марії, а може, в неї трохи розладналися нерви, тільки цебро лишилося на голові робота.
Спливав другий місяць перебування біолога на планеті з ніжною назвою Арая.
— Кібе, де зразки флори?
Кіб відірвався від розгерметизування банки консервованого яблучного соку й незворушно відповів:
— Міграція.
Марія нагородила його поглядом, від якого людина провалилася б на місці:
— Скільки можна повторювати, що рослини мігрувати не можуть! Хто втлумачив тобі таку дурницю?
Кіб і далі вовтузився з банкою, а Марія повернулася й побачила біля самого свого підбора щось маленьке, сіре й рухливе! Вереск, що пролунав, і стрибок на стіл змусили робота впустити банку.
Кіб підтер сік, який булькав по всій підлозі, й відчинив перед сірим двері.
— Міграція, — відповів він на здивований погляд з висоти столу.
— Етикетку зніми, — попросила Марія.
Кіб відстебнув етикетку, й експонат за номером двісті тридцять чотири поповз до виходу.
Марія обшукала станцію, виловила повзучі експонати й випровадила їх геть.
До ранку навколо станції знову стояли, лежали й плазували ліси. Міграція скінчилася.
Якогось вечора Марія засиділася в каюті з томиком віршів Ронта. Хтось пройшов коридором і зупинився за дверима.
— Що, Кібе?
Робот не відповів. Марії стало не по собі: враз пригадалися давні страхи, шерехи в шлюзовому відсіку, голос у порожнечі й таке інше. Вона не вірила в привиди, зате не сумнівалася в існуванні слухових галюцинацій у людей з розладнаними нервами. Та все одно рішуче встала й відчинила двері. (Цікаво, з галюцинаціями обов’язково слід бути ввічливою, чи можна не церемонитися?) На порозі стояв сірий дворняга й дружньо помахував хвостом.
— Чого чекаєш? Заходь, — сказав хтось за спиною Марії, вона різко повернулася, але нічого не побачила, крім порожнього крісла й покинутої на бильці крісла книги. Собака прослизнув у двері і впевнено влігся на килимку перед кріслом.