— Чому завдання доручили саме тобі?
— Я був єдиним вільним пілотом на «Талані» й не в добру мить потрапив на очі диспетчеру.
— Хочеш сказати, що Патрулеві було байдуже до особи посланця?
— Я транспортник, і доставка будь-якого вантажу за адресою — мій прямий обов’язок.
— Добре, припустимо, що ти правду кажеш. Ілка знала про твій намір дістатися до бази?
— Ні, йшлося тільки про пошук уламків «бабки».
— Навіщо ти взяв дівчисько з собою, якщо Краль не забороняв лісових прогулянок наодинці?
— Ви ставите на диво дурні запитання. Адже прогулянки вдвох завжди приємніші.
— Ватіше…
— Я не хотів блукати болотами — Ілка непогано знає навколишні стежини. База спостерігача — не таємний об’єкт, Норин зобов’язаний був підтримувати контакт із місцевими жителями, отже, місцеві жителі знають дорогу до нього.
— Як поставилася Ілка до твого наміру?
— Негативно. Запевнила, що дорога заважка для того, щоб встигнути повернутися до вечері.
— У Ілки був передавач, чому вона не попередила Краля про зміну маршруту?
— Останнім часом вона трохи не мирилася з дядьком і, очевидно, не хотіла остаточно зіпсувати стосунки з ним. Головна турбота Краля — зіпхнути інопланетянина цілого й неушкодженого службі спокою, а в поході могла виникнути загроза моєму благополуччю.
— Як поставилася Ілка до перспективи вашої з Нориним зустрічі?
— Звичайно.
— Чи не занадто ти обережний у висловах? Ілка не намагалася відмовити тебе від подорожі через болото?
— їй не вдалося, я вперся й погрожував, що піду сам. Краль не схвалив би її рішення покинути мене, тому що це знову загрожувало йому неприємностями. Втім, якби я втопився, відповідати, певне, довелося б Ілці.
— У вас була зброя?
— Так, і в мене, і в неї.
— Ілка не намагалася використовувати зброю як погрозу, щоб змусити тебе відмовитися від наміру?
— Жартуєте? Я хоч і не косморозвідник, але деяку підготовку отримав.
— Вона не висловлювала сумнівів щодо ймовірності вашої з Нориним зустрічі?
— Ні.
— І не говорила про можливу смерть Норина?
— Ні.
— Назви особистий код Норина…
— ?..
— Код?
— Я не знаю.
— Брешеш! Посилаючи тебе на зустріч зі спостерігачем, Патруль зобов’язаний був повідомити розпізнавальний код!
— Після повернення я вкажу Патрулеві на цю прикру помилку.
— Ілка назвала тобі причину смерті спостерігача?
— Ні.
— Причина їй відома?
— Ні.
— Вона сама сказала тобі про це?
— Не морочте мені голову, ми взагалі про Норина не говорили!
— Хто стріляв у робота?
— Я.
— Брешеш! У нас спрацював сигнал оповіщення відразу, щойно ви з’явилися на території бази. Я сам керував роботом. Чому Ілка стріляла?
— Ваш залізний дурень її налякав.
— Нісенітниця, його було зроблено ідеально! Треба мати стовідсоткове переконання, що людина мертва, аби так злякатися двійника. Ілка назвала причину смерті Норина?
— Ні.
— Безглузда впертість. Ілка не буде такою категоричною.
— Тоді на біса ставити мені безглузді запитання?
— Спокійно. Зараз вирішується твоя доля, а не Ілчина. Ти напав на охоронців порядку, намагався провезти контрабанду… У нас досить суворі закони. То який же все-таки код у Норина?
— …
— Мовчиш? Вирішив погратися в героїзм? Гаразд, цікава гра, особисто я героїв поважаю, але розумієш, там жорстокі правила… Капарида шанує традиції, і я теж. Нело, попрацюй з молодою людиною, але акуратненько, незабаром йому потрібно буде посміхатися по ві-зв’язку, й посмішка має бути гарна.
Ні. Я не знаю. Не знаю. Я сказав усе. Hi-і! Наволоч! Ні. Присягаюся, я нічого більше не знаю! Нело, врахуй — я дуже зло… ох… злопам’ятний. Нело, ти бу-удеш довго… Довго до… доведеться просити, щоб я тебе добив. Усе одно ти підвищення не отримаєш, тому… що… я вже… все сказав. Щоб тобі добре жилося на тім світі!.. Кля-Кир!
— Поговорили?
— Ледоку, я не сильний у капарському діалекті, але й у загальногалактичному можна знайти дещо, що стосується тебе. Ти… і ще…
— Ватіше, я сподівався на твою розсудливість.
— Дарма, тепер я точно все сказав.
— Ватіше, не вважай нас надто відсталими людьми! Крім традиційних, маємо й інші методи. Зараз Нело продемонструє штуку, після введення якої тобі дуже складно буде змовчати. Востаннє…
— Рокля-кир-р!
— Ватіше, ти чуєш мене?
— Так.
— Ти служиш Патрулеві?
— Ні. Я транспортний пілот бази-маяка «Талан».
— Розпізнавальний код спостерігача Норина?
— Чотири сімки і знак сектора.
— Що тобі відомо про обставини загибелі спостерігача?
— Нічого.
— Ілці?
— Вона зустрічалася зі свідками його вбивства.
— З ким?!
— З ондами.
«Вибовкати Ледоку все, що знав і чого не знав — це ще зуміти треба! Перевізник „Фрюн-Фрюка“! З власним язиком упоратися не можеш! Коли замість голови на плечах капустина, вдома треба сидіти, а не служити в транспортному флоті! Не зміг перехитрити якусь погану Стоногу, а ще пнешся кудись: про косморазвідку розмріявся! Косморозвідник капарських калюж!»
Нудно було дивитися на білий світ. Кирчику, твій людиноподібний друг нагромадив рекордну кількість дурниць, за сто років тепер не розгребти! Був би ти поруч, хоч би куснув вчасно…
«Говорити по ві-зв’язку не буду, нехай роблять, що хочуть».
Хоча Даруа Ватіш і був реалістом, але перспектива скінчити життя в капарській мишоловці довела його до стану підвищеної кусабельності. Він не раз пожалкував, що не має випромінювача під рукою. У крайньому разі й зуби Кира згодилися б.
До речі, щодо Кира. Бути собакою пілота Співдружності — це одне, а належати в’язневі — зовсім інше. Нікому не потрібні зайві докази.
Того ранку я саме був трохи не в гуморі: мріяв про спокій і тишу, а тут змушують стати ві-зіркою. Однак, навчений попереднім досвідом, я більше не силкувався сперечатися зі стоногами. Якщо комусь охота тягти мене до екранів ві-зв’язку, хай собі тягнуть! Одна мудра фраза, знайдена на хвилі захоплення стародавнім фольклором, звучала приблизно так: «Привести коня до ріки може одна людина, але й десять не змусять його пити». Звичайно, порівнювати Нело з людиною — це ображати людство, але нічого розумнішого все одно не спадало на думку.
Як не дивно, охоронець порядку цього разу поводився на диво коректно. Поки ми крокували коридорами, всаджувались у мобіль і висаджувалися з нього, приклад «хлопавки» застосовувався не більше двох разів, що викликало в мені почуття глибокої пошани до служби спокою.
Трохи бентежило єдине: невже в конторі служби спокою не знайшлося жодного екрана візв’язку, що довелося мчати до нього аж у мерію?
На жаль, заглибитися в міркування з цього приводу я не встиг через церемонію зустрічі з керівництвом. З часу нашого останнього побачення Ледок трохи збляк, дещо розгубив свою велич, словом, загруз у справах і турботах насущних. Я поспівчував йому, але у відповідь почув не надто люб’язне: «Стули пельку!», що здалось мені доволі нелогічним. Відриваючи людину від сніданку винятково для розмови, досить дивно обривати її на першому ж слові…
Виявляється, Ледок мав намір говорити сам. Він відрекомендував мені партнера й запропонував ознайомитися з текстом виступу. Партнером виявився бовван такого самого зразка, як той, що йому я відкрутив голову на лісовій базі. Бовванчик сидів у кріслі й витріщався на ві-екран.
Я уважно ознайомився з текстом (там ішлося про пошуки «ДЗ», про наукову цінність досліджень Норина й про моє бажання залишитися на Капариді для надання посильної допомоги спостерігачеві). Безліч туманних фраз і надмірне ухиляння від істини в цій промові не надто припали мені до смаку. Я звернув увагу присутніх на наявні прорахунки, розбив на голові Нело вазу капарських кульбаб і вийшов через вікно.