— Ватіше, ваша тварина знищила унікальний зразок абааля!
Похмурий Ватіш протер очі й глянув на безтурботну морду Кира:
— Мені здавалося, ви любите тварин?
— Але не тих, котрі прогризають діри в металевих люках!
— Кир не прогризає дірок, — заперечив Ватіш, — він прокопує їх кігтиками… Втім, його буде покарано. Кире, ходи-но сюди!
Бараноїд підбіг, не випускаючи з зубів пучка жовтого листя.
— Дай сюди!
Ватіш забрав залишки абааля й розділив на дві рівні частки:
— Вчив я тебе чи не вчив не бути жадібним?!
— Кирь, — відповів бараноїд і проковтнув свою половину.
— Хочеш? — запропонував Даруа, та Ілка мотнула головою. — Тоді я доїм, щоб добру не пропадати.
Ватіш перевірив систему настроювання «дезу» — ціла, погладив долонею гладеньку його поверхню, ногою відіпхнув зацікавленого Кира.
— Ілко, через що все ж таки загинув Норин?
Дівчина глянула спідлоба:
— Дай слово не виходити звідси, поки не зв’яжешся зі своїми.
— Не дам, — відрізав Дар.
— Але чому?
— Тому що ти його з мене вимагаєш. Ви всі дуже любите ставити умови, напускаючи якнайбільше туману. Мені остобісіла гра із зав’язаними очима.
— Тоді я нічого не скажу.
Ватіш замислився, неуважно оглядаючи ледь освітлені зеленавим сяйвом стіни підземелля.
— Навіщо ви дістали «ДЗ»?
— Для зв’язку з секторальною радою. Ти мусиш викликати на Капариду Патруль.
На якій підставі?
— Недостатньо халепи, в яку ти втрапив?
— Через одну людину викликати Патруль? Ні.
— А загибель Норина?
— Не доведено.
Біль накотився раптово, Даруа охнув, зігнувся майже навпіл, жалібно дзявкнув Кир… Мить… Але в ту мить приголомшуючого болю перед внутрішнім зором Даруа промайнуло видіння дивної пласкої споруди, що нагадує перекинуте блюдце…
Ватіш повільно випростався й погладив переляканого Кира:
— В голові запаморочилося, — ніяковіло пояснив він Ілці.
— Тобі не треба було їсти цей абааль, — тихо сказала вона й відвела погляд. — А робот — не доказ?
— По-перше, того робота більше нема. Що перешкодить «спокійним» ще до прибуття Патруля знищити другого? У крайньому разі, Ледок пошлеться на «таємниче зникнення спостерігача» й бажання уникнути неприємностей з цього приводу. Мої злигодні також можна пояснити: зі спостерігачем стався нещасний випадок, а тут раптом з’являюся я й починаю наполягати на зустрічі з Норином. Який-небудь завзятий служака (хоча б і Нело) на свій страх і ризик намагається перешкодити пілотові-невдасі. Пілот через власну дурість потрапляє в аварію, але це його не зупиняє, єдиноборство триває… Врешті-решт що-небудь придумають.
— Даре, — вже благально заговорила Ілка. — Ти викликай Патруль, а вони там самі з’ясують, що до чого!
— Ні, — рішуче заперечив Даруа. — 3 Патрулем не жартують. Ти розумієш, що кожен виклик — це надзвичайна подія не тільки в межах сектора?! Як я можу…
— Тобто побоюєшся за свою репутацію?
Даруа змінився лицем, але стримався й сказав тільки одне:
— Не доторкнусь до «деза», поки не зможу повідомити секторальній раді причину смерті Норина.
— Дурень! — вилаялася Ілка.
Ватіш мовчки відвернувся й глянув на порожній контейнер «деза».
— Василь Норин загинув під час спроби пробратися на таємний об’єкт — нарвався на охорону.
— Василь?! — Ватіш не повірив власним вухам.
— Таємний об’єкт і наш спостерігач? Ти нічого не наплутала? Спостерігачі не можуть втручатися в суто внутрішні справи планети без погодження з секторальною радою безпеки!
— Він не встиг зв’язатися з радою.
— Що це за об’єкт?
— Як таке називають у вас, я не знаю, наші кажуть, просто Об’єкт. Там роблять гравітаційну зброю.
Ватіш болісно ковтнув повітря:
— Що це за гидота?! Що ти маєш на увазі, коли говориш про «гравітаційну зброю»?
— З «хлопавки», — терпляче пояснювала Ілка, — за один раз можна вбити п’ятдесятеро, а там — багато.
— Багато — це скільки?!
— Не знаю.
— Ти не помилилася? Де цей Об’єкт?
— Даре, там охорона на кожнім кроці!
— Виробництво зброї масового знищення — надто серйозне звинувачення, щоб висувати його бездоказово.
— Знову докази?! Ти притягнеш до «деза» їхню велику гармату?
— Я поручуся своєю честю, честю транспортного пілота, що своїми очима…
— Та невже тобі не повірять на слово?
— Повірять, але я сам собі не вірю!
— А хто передаватиме повідомлення, якщо тебе вб’ють, герою Великого болота?
— Хто? — Ватіш думав недовго. — Ти!
— Кире, як ти можеш літати з божевільним? — у відчаї звернулася Ілка до бараноїда.
Кир чхнув у відповідь і потер носа лапою.
— Нема нічого складного! — Даруа кинувся до апарата. — Дивися, підімкнеш його, потім повернеш руків’я… Настроювання я зараз зроблю…
Ілка простягла руку до чорного перемикача.
— Не чіпай! Це блокування, «дез» заб’є всі передачі навкруги, якщо не зробиш вузьку спрямованість сигналу — надто велика потужність! Тільки те, що я показав!
Ілка відсмикнула руку:
— Ватіше, тобі не можна служити в космофлоті. Таким, як ти, вдома треба сидіти…
Даруа хотів відповісти, але не встиг — знову кольнуло в серце. Величезне перекинуте блюдце? Цікаво, буде дуже боляче?
— Чому повинно бути боляче, Ілко?
Ілка здригнулася, злетіли й опустилися вії:
— У тебе галюцинації, Даре. У такому стані лісом блукати небезпечно. Не йди, будь ласка! Потім.
— Я не збираюся сидіти на Капариді до старості! З якого боку Об’єкт?
— Юккаго проведе тебе, — сказала Ілка зовсім безбарвним голосом. Потім підійшла до стіни й вийняла з ніші два схожі на поштовики передавачі. — Вони налаштовані один на одного. У нас під контролем «спокійних» тільки зв’язок із зовнішнім світом, тож шанси напоротися на пеленгатор незначні. Коли прийдете до Об’єкта, подай голос.
— Слухаюся, — клацнув підборами Даруа.
Не надто покладаючись на мою здатність до орієнтування в лісі, а можливо, й на терпіння Юккаго, Ілка вручила ще й компас, який теж витягли з болота онди. Ех, мені б хоч половину їхніх здібностей… тоді б тільки мене й бачили на «Талані», махнув би в косморозвідку… Стоп, знову відволікся.
Цікаво, цей Юккаго йде попереду чи позаду? А як я з ним порозуміюся — на пальцях чи на суміші капарського діалекту із загальногалактичним? А Василя теж він до Об’єкта вів? Тоді чому пристрелили тільки Норина? І взагалі, яку роль у всьому цьому відіграють онди? Заради чого виловлювали «ДЗ» з болота? Щоб я швиденько доклав, куди слід, і з планети забрали нелюбих поселенців?..
Коли в Кира перед носом майнула чергова летюча шишка, він не втримався й стрибнув слідом за нею в зарості. Даруа провів його замисленим поглядом і сягнув рукою до кишені, щоб дістати компас.
— Стій!
Вигук, який пролунав над самим вухом, припнув Дара на місці. Він завмер, всією шкірою відчуваючи холодок металу, що ввіткнувся в спину.
— Зброю!
— Нема в мене зброї, — тихо відповів Дар.
— Руки за спину!
Дар скреготнув зубами, коли відчув, як зап’ястя стягла міцна петля.
«Чого доброго, звикну до ролі вічного полоненого й літати не схочу, — подумки похмуро жартував Даруа сам із собою. — Сиди собі в якомусь підземеллі та байдики бий. Жодних тобі графіків, ніяких диспетчерів — суцільне задоволення».
— Повернися!
«Я тобі зараз повернуся. Я тобі повернуся, радосте спокійно вихована! Якщо у вас людських слів не сприймають, доведеться порозумітися іншими методами…»
Даруа обернувся й зустрівся очима з… Кралем.