— Де Ілка? — без вступу спитав той.
— Знов те саме! І досі небогу розшукуєте? Не набридло?
Замість відповіді Краль коротким, точним ударом жбурнув пілота додолу. Дар ледь не напоровся спиною на стовбур поваленого дерева, що наїжився голками.
— Які нервові плантатори пішли, — важко відсапуючись, зауважив він. — Востаннє зазначену особу я бачив у вашому будинку, хоча ми з вами дуже ретельно шукали її в лісі.
— Це все через тебе! — голосом, що клекотів від люті, гаркнув Краль. — Вона благополучно просиділа під замком кілька днів, поки я не приволік тебе! Чорти б забрали Ледока з його витівками! Ти говоритимеш?
Ватіш обачно відсунувся:
— З переламаними ребрами я навряд чи стану красномовніший! У вас надто все заплутано.
— Що в нас заплутане?! Це ваші прокляті інопланетники разом з ондами голову дівчиську заморочили! Вже Ледок позирає скоса! Якби не я… У неї ще дитячі іграшки в голові, воно минеться, вивітриться. Я теж молодий був, світ у рожевому світлі бачив. Нема його, рожевого, нема! В житті все простіше. Я бачив, я знаю!
— Куди вже простіше, — пробурчав Дар, сідаючи. — Хто думає інакше, той помиляється.
Краль підкинув стовбур «хлопавки»:
— Сюди тебе Ілка послала? Ілка?!
Ватіш промовчав.
— Виходить, усе ж таки Ілка. Таки вона! І спостерігача?.. Де вона зараз? Де?!
«Де-есять дірок», — виразно пролунало в голові Ватіша. Він уперше з тугою подумав, що, здається, цього разу встряг остаточно. Навіть під час допиту в «спокійних» не відчував такої безнадії. Тоді все тамувала злість. Зараз не було навіть злості, тільки подив і огида. Огида, начебто Краль був не людиною, а слизькою смердючою гадиною. Немов розкрився люк стічної ями.
Даруа здалося, що він зазирнув у саме нутро зразкового капара: «Найголовніше — не висуватися. Я проживу й своїм абаалем. Хлопець стає небезпечний. Ледок дізнається, що відомості просочилися з мого дому, — буде зле. Він уже натякав. Ілка… Знайти й замкнути. Дурепа. Доки вона бавилася зі своїми ондами, півбіди. Закохалася в спостерігача — зовсім з глузду з’їхала. Замкнути, замкнути. Тоді вони не насміляться зачіпати, бо ж без абааля жодної гайки для своїх заводів не дістануть. З історії з інопланетянами Ледок нехай виплутується сам, зрештою, на те він і шеф служби спокою… У лісах повно улів…»
«Сволота, яка сволота! Кля-кир!»
«Добре, що випередив Ледока. Ніхто не бачив, ніхто не чув, ніхто не знає. Ілка мовчатиме. Ілка повинна мовчати. Вона ж розумна дівчинка, це ж тільки примха. Дитяче зухвальство. Гра в пригоди. Треба кінчати. Зона охорони близько, тільки цих дурнів тут і бракувало».
Ватіш не зрозумів: чи він навчився підслуховувати думки, чи Краль говорив сам із собою, чи просто здалося, але в ньому прокинулася лють. Діти, які граються у вбивство, до цього теж причетний Краль!
— Де вона?
— Ненавиджу! — видихнув Дар у схилене обличчя Краля, рвонувся й кинув тіло назустріч супротивникові. Удар припав по колінах, Краль похитнувся, але встояв і замахнувся прикладом «хлопавки»…
У повітрі майнула брунатна блискавка і впала на плечі Краля. Клацнули щелепи, й бараноїд з планети Імра припинив існування власника найбільшої на Капариді плантації абааля.
— Кире!
Але те, що повернуло до Ватіша скривавлену морду, не було Киром, а лише втіленням сліпої люті.
— Кир! Кля-рирь, Кир!
Бараноїд оговтався. Даруа Ватіш був його братом, його ватажком, його зграєю. Кир порушив найсуворішу заборону, він посмів глянути на людину, як на здобич! Але ж це ватажок послав його на бій?! Кир виразно відчував хвилю болю й люті, що розлилася в повітрі…
Бараноїд стулив вуха, опустив голову нижче, пригасив блиск в очах і обережно рушив до Ватіша.
— Кирчику, — Дар відвернувся від того, що досі було Кралем. — Кирчику, навіть ти… Ця планета… — він важко проковтнув слину й перевів подих. — Треба шукати гніздо.
Краєчком ока він ще встиг помітити тінь, яка промайнула ліворуч, і миттєво сховалася в заростях.
— Агов! Ти! — гукнув він услід тіні. — Чому не попередив?!
— Це твій родич, — виникла відповідь з глибини свідомості, — це не уль.
Дар істерично розреготався:
— Ти чув, Кире? Навіщо загриз родича?!
Дар значно довше вовтузився б зі своїми зв’язаними руками, якби не злощасне дерево зі шпичаками. Кир, який зовсім принишк, жував спійману шишку. За цей час Ватіш перевірив боєзапас трофейної «хлопавки».
— П’ятдесятеро, — сказав він самому собі. — П’ятдесятеро.
— Ілко…
— Даре, чому ти мовчав так довго? Щось сталося?
— Нічого. Здається, я дістався до місця. Якщо Об’єкт схожий на перекинуте блюдце неосяжного діаметру, то я майже поруч. Охорони не видно. Де тут вхід?
— Даруа, зажди, не підходь близько!
У коробці щось тихенько дзенькнуло — очевидно, її аналог впустили, чи просто кинули на підлогу. Дар дивився на передавач, але продовження не було, й він перевів погляд на щось ясно-зелене, що майже зливалося з загальним тлом.
Перекинуту півсферу вінчав рівний майданчик, який нагадував злітний. Скоріш за все споруда нагадувала оточений біговою доріжкою спортивний космодром.
Ватіш вів спостереження з невеликого пагорбка, на якому ще збереглася подоба кущів. Далі принаймні на кілометр, стелилася гола, немов випалена, рівнина. Ні листочка, ні стеблини.
З коробки поштовика пролунало загрозливе тріскотіння й відразу змінилося вереском, Даруа поквапливо зменшив звук.
— Говорить Капарида! — пролунав трохи спотворений перешкодами Ілчин голос. — Ми — розумні жителі планети, звертаємося до Ради Безпеки Співдружності з проханням про втручання! Влада на планеті опинилася в руках злочинців, які привласнили собі право вирішувати долю Капариди. Вони намагаються знищити ондів — наших не подібних до людей, але розумних братів, вони почали виробництво гравітаційної зброї, вони вбили вашого спостерігача, вони вб’ють і другого…
Кир чи то пискнув, чи то тихо рикнув, і Дар озирнувся: з центра півсфери вирвалося полум’я, потім раптом втяглося назад у чорну пащеку провалу, а над лісом прокотилася луна далекого вибуху.
— Ілка?!
— Ілка, — підтвердив той самий голос із глибини свідомості.
Ватіш стис кулаки:
— Ти знав?!
— Знав, — спокійно відгукнувся Юккаго, — але я не маю права втручатись у ваші справи.
Ватіш так штовхнув передавач, що він жалібно дзенькнув.
— Вона вирішила, що так буде краще. Першого спостерігача, якого я сюди приводив, розстріляла охорона.
— Ти бачив?
— Я бачив і сказав про це.
Ватіш щосили охопив голову руками.
— Ні, — заперечив Юккаго. — Цього робити не варто. Тоді не буде кому передати тобі записи Норина, й ніхто не проведе тебе до печери, де нема улів.
— Не лізь у мої думки, — сказав Ватіш.
— Найшаановніша публіко, до-озвольте відрекомендуватися: Даруа Ватіш — колишній транспортний пілот третьої категорії, а нині лісовий бурлака зі стажем! — Дар спробував клацнути підборами, але в нього нічого не вийшло: бруд, що налип на чоботи, поглинув звук.
Подив в очах чотирьох закованих у скафандри підвищеного захисту людей змінився іншим виразом.
— Не треба так на мене дивитися, я не божевільний, і не треба стояти тут, на відкритому місці, й техніку вашу краще відігнати під дерева. Ще сьогодні вранці тут кружляв гелітер.
Патрульні негайно забрали крилату машину зі злітної смуги й накинули на неї маскувальну сітку.
— Це і є база? — спитав командир, оглядаючи розкидані вибухом стіни.
Ватіш потер колючу щоку.
— На місці Об’єкта нема навіть цього, — повідомив він. — Там лише велика яма, до якої краще не наближатися.
— Нас зустріли з розпростертими обіймами, — сказав командир, — дякували за порятунок планети від «купки недолюдків» і сумували через твою загибель.
Даруа криво посміхнувся:
— Якби не онди, в них були б підстави сумувати. Всі ці дні гелітери прасували небо над околицями, і я не ризикнув пробратися до космодрому. Ледока затримано?