Дон озирнувся: праворуч чітко вимальовувався конус маяка, ліворуч темнів кар’єр, над лісом стирчали вишки космодрому.
— Спробуй посигналити.
Ольгерд дав кілька спалахів випромінювачем, почекав, повторив ще раз.
З боку кар’єру завиднівся сірий клубок, який наближався так швидко, що незабаром можна було розрізнити миготіння прудких лап і згорнутий бубликом хвіст.
— Собака, — здивовано протягнув Дон.
Ольгерд стояв з випромінювачем напоготові:
— Собаки тут бути не може.
Пес зупинився за кілька метрів від них. Сірий, з рудими плямами дворняга, хвіст бубликом, вуха нашорошені.
— Бобику, ходи сюди, — покликав Дон, — куть-куть, ходи до мене!
Пес обминув їх по великій дузі і зайшов з боку станції: щось йому очевидячки не подобалося.
— Агов, собако!
— Облиш!
Ольгерд знов озирнувся: з боку лісу до них повільно пливла лискуча рожева хмара. Він підвів дуло випромінювача, чи то бажаючи дати ще один спалах, чи стрельнути по хмарах, але не встиг. Пес двома стрибками подолав відстань, яка їх розділяла, і вдарив косморозвідника лапами в груди. Ольгерд поточився і, падаючи, чергою зрізав собаку.
Все сталося раптово: стрибок, удар, спалахи, — й на піску залишились дві чорні вуглинки. Собака зник.
— Оце дива! — тільки й вимовив Дон.
— Мені це не подобається! — заявив Дон.
Над величезною ямою палахкотіла заграва й клубочилися вихори пилу, хоча навколо кар’єру панував повний спокій.
Ольгерд нічого не відповів, тільки нервово погладив ствол випромінювача. Кар’єр заслоняла сіра завіса. То тут, то там її прорізували спалахи блискавок, раз-по-раз із самого дна виростали дивовижні пилові стовпи, які тут-таки й падали, розкидаючи навсібіч клапті туману. Іноді в розривах проглядали силуети мертвих машин, але їх відразу затягало туманом знову.
І раптом все стихло, вляглися пилові смерчі, розтанули й розлетілися рожеві хмари, вітер вщух. Кар’єр постав у всій пишноті машинного звалища. Внизу, біля нерухомої громади транспортера, троє розмірено вгонили лопати в пісок, вивертали важкі грудки й відкидали вбік.
— Бачиш того, крайнього? — спитав Дон з дивним, здавленим смішком.
— Бачу, а що? — Ольгерд насторожено вдивлявся в обличчя.
— Колись цю людину звали Олександром Коновим, це був наш командир на рейсі ТВ 2-16. Він загинув на Араї кілька років тому, тіла так і не знайшли! — Дон розстебнув гермошлем і витер піт з чола.
— А поруч з ним, — хрипко відгукнувся Ольгерд, — Марія, а між ними, я гадаю, той хлопець, що здурів. Арая кепсько жартує! — він підвів випромінювач, але Дон перехопив його руку:
— Стривай!
Ольгерд повернув до нього оскаженіле обличчя:
— Ти повірив у воскресіння з мертвих?! Арая — філія потойбічного світу?!
— Зажди, кажу!
Ольгерд висмикнув руку й пустив чергу над головами тих, що працювали в кар’єрі. Зайнялася і з гуркотом осіла кабіна водія на транспортері. Троє підвели голови й втупилися в косморозвідників.
— Агов, там, унизу! — Ольгерд відкинув шолом. — Хто ви там не є, сходьте-но нагору!
Дівчина тривожно глянула на Алекса.
— Спокійно, Маріє, — крізь зуби процідив той, — гості всього-на-всього лише не вірять власним очам. Ідіть за мною і намагайтеся не робити різких рухів. Кібе, прикрий її!
Олександр повільно рушив схилом нагору.
— До чого ж схожий! — почув Ольгерд бурмотіння Дона в себе за спиною, і палець ледь помітно затремтів.
Алекс, який не зводив очей з випромінювача, помітив цей рух.
— Хто ж бере в косморозвідку людей з такими нервами? — тихо пробурмотів він, а голосніше додав: — Маріє, тримайтеся правіше від Кіба!
«На такій відстані випромінювач зробить з нас смолоскипи за долю секунди!»
— Привіт, привіт, Доне, давно я тебе не бачив!
— Вітаю, капітане, — голос у Дона також здригнувся.
— Цить! — обірвав його Ольгерд. — Ви хто?
— Я — Олександр Конов, за мною йде робот обслуговування, а позаду Марія Звела — теперішній спостерігач Араї.
— Брешеш! — вигукнув Ольгерд. — Конов загинув!
Олександр розреготався б, якби не дуло випромінювача перед очима:
— Ви, командире спецзагону, знаєте, що таке анабіоз?
Ольгерд насторожено вивчав чорну фізіономію Кіба.
— Атож.
— То я пробув кілька років в анабіозі в умовах одного природного утворення, яке мав необережність обізвати озером. Виловив мене звідтіля ось цей вельмишановний Кібер…
— Роботів обслуговування не фарбують у такий колір!
Вперше Конов з подивом глянув на Кіба, але тільки знизав плечима.
— Він обгорів, — тихо сказала Марія, дивлячись прямо в обличчя Ольгерду, — його ледве не спалила рожева хмара.
— Доне, ти пам’ятаєш?.. — Конов нагадував про один випадок під час рейсу ТВ 2-16… Косморозвідник невпевнено посміхнувся.
Тільки тепер Ольгерд опустив зброю.
Марія обминула їх і повільно побрела до станції. Олександрові залишалося самому порозумітись із косморозвідкою. Кіб плентався за дівчиною, раз за разом озираючись, аж раптом зупинився й щось підняв з піску:
— Маріє!
Вона й собі озирнулась і побачила на простягнутій долоні Кіба маленький чорний трикутник з розчерком блискавки. Трикутник був чорний-чорнісінький, а зиґзаґ чомусь залишився світлим. На обличчя Кіба повільно наповзала посмішка:
— Що де, Маріє?
Обвуглене вухо — це все, що залишилося від сірого дворняги, який не був собакою.
Марія згадала про випромінювач у руках Ольгерда.
Вони стояли там само, Олександр захоплено розповідав про Араю, щохвилини закликаючи «красунь» у свідки, а двоє слухали зі змішаними почуттями подиву й недовіри. Кіб підійшов майже впритул, і тільки тоді Конов його помітив:
— Чого тобі, Кібе?
Робот не звернув на нього уваги.
— Хто з вас Ольгерд? — спитав він своїм звичайним рівним голосом.
— Я, — відповів косморозвідник, — а що таке?
— Марія просила передати, що не хотіла б тебе більше бачити.
Брови Ольгерда здивовано поповзли догори, але Кіб не дав йому заговорити:
— Алексе, він убив твого собаку!
На обличчі Олександра Конова щось здригнулося, коли Кіб вклав йому в долоню закопчений трикутник.
Перед ними зіяв сповнений сутінками кар’єр, над головою палав диск Альфи, а навкруги стояли, звисали й плазували ліси, куйовдилися рожеві хмари, під покровом фіалкових чагарників танцювали пацюки, квіти безгучно перепурхували з каменя на камінь — життя, звичайне й дивовижне, звично текло собі далі.
Марія збиралася з відчайдушною поквапливістю. На орбіті чекав «Човник» з попутним рейсом на Землю.
Все складалося не до ладу, фіалкові колючки порозлазились по всій станції, з шухляди з колекціями виповз араївський удав і вмостився в покинутому гермошлемі Дона, з крихітного зернятка вилупився дуже сердитий скорпіон. Щоправда, Кіб відразу спіймав скорпіончика, відняв у плазуна Донів шолом, а колючки замкнув в оранжереї.
Кіб залишався на Араї, але Марія вблагала Конова, щоб його відіслали слідом, коли прибуде експедиція зі своєю технікою. Дон, зі свого боку, пообіцяв перепровадити Кіба каналами косморозвідки.
Нарешті «Човник» завантажено. Марія востаннє оглянула повзучі араївські ліси, а те, що при цьому вона затримала погляд на Конові — дурна вигадка Кіба. І цілком природно, що у відповідь на ще дурніші слова робота: «Слухай-но, таж Алекс у тебе закохався», — Марія спалахнула, обізвала Кіба залізним бовдуром і швидко злетіла по трапу.
«Човник» здійнявся в повітря, несучи в собі четвертого араївського спостерігача, Кіб подивився йому вслід і замислено спитав:
— Але чому я залізний бовдур?
— Ти тому бовдур, Кібе, що я сам збирався їй це сказати, а ти перешкодив, — пояснив Олександр.