— Привіт, Гекторе.
— Я щойно закінчив із клумбами, — він застібнув до самої шиї свою толстовку з капюшоном — незвичний вибір для такої погоди. — Вам подобається?
— Чудово виглядає. Можна попросити тебе про одну послугу?
— Звісно.
— Будинку моєї сестри не завадить вправна рука. Якщо я тобі заплачу, зможеш підстригти там траву й трохи прибрати?
Схоже, ця ідея збентежила Гектора. Їхня родина працювала виключно на Буркеттів. Вони платили їм зарплатню.
— Я спочатку запитаю Джудіт, — сказала Майя.
— Тоді, звісно, я залюбки.
Майя прямувала до будинку, коли дзеленькнув її телефон. Прийшло повідомлення від Алекси.
Футбол у п’ятницю. Ти прийдеш?
Майя вигадувала різні причини, щоб не заходити до них після інциденту з тренером Філом минулого тижня. Попри її знання, що він був винним, слова Едді переслідували Майю. Вона знала, що він виглядав нелогічно з цією абракадаброю про «смерть переслідує тебе». Та, можливо, батько і мав право бути нелогічним, коли йшлося про його власних дітей, принаймні деякий час.
Багато років тому, коли народився Деніел, Клер та Едді зробили Майю спочатку опікуном Деніела, а потім і обох дітей на той малоймовірний випадок, якщо з обома батьками щось станеться. Але навіть тоді, коли Клер і гадки не мала, наскільки погано все складеться, вона відвела Майю вбік і сказала:
— Якщо біда трапиться тільки зі мною, Едді не впорається.
— Чому ти так говориш?
— Він хороша людина. Але слабкий. Не кидай його, що б там не було.
Вона не мусила додавати «пообіцяй» чи щось подібне. Клер знала. Майя знала. Майя серйозно сприйняла відповідальність і побоювання сестри, і в той час, коли вона могла якийсь період підкорятися забаганкам Едді, навіть він розумів, що це не назавжди.
Майя відповіла на смс:
Чорт, не можу. На роботі завал. Побачимося згодом? ХО[9]
Дорогою до задніх дверей їй пригадався той день у таборі Арифджан у Кувейті. Коли подзвонив телефон, на базі був полудень, удома ж — п’ята ранку.
— Це я, — хрипко промовив Джо. — У мене погані новини.
У ту коротку мить затишшя перед знищенням її світу їй подумалось: дивно бути, так би мовити, з іншого боку. Зазвичай такі страшні дзвінки йшли в іншому напрямку, виходили з Близького Сходу й мандрували на захід, до Сполучених Штатів. Звісно ж, вона ніколи не телефонувала сама, існував протокол. Спеціальний «офіцер з похоронок» — так, була така посада — повідомляв родині особисто. Непроста робота. Ніхто не йшов на неї добровільно — лише, як то кажуть, «добровільно-примусово». Офіцер з похоронок надягав свою форму, сідав у авто зі священиком, стукав у ваші двері та напам’ять зачитував повідомлення про смерть.
— Що сталось? — запитала вона тоді Джо.
Тиша. Найгірша тиша в її житті.
— Джо?
— Клер, — сказав він, і Майя відчула, як щось усередині розлітається на друзки.
Вона ввійшла через чорний хід.
Лілі сиділа на канапі й малювала зеленим олівцем. Дівчинка навіть не підвела очей, коли увійшла її мати, але це було нормально. Лілі була навдивовижу зосередженою дитиною. Зараз уся її увага приділялася малюванню. Ізабелла повільно підвелась, наче боялася розбудити дівчинку, і перетнула кімнату.
— Дякую, що лишилася допізна, — сказала Майя.
— Мені не важко.
Лілі подивилася на них і всміхнулася. Вони обидві відповіли їй посмішками.
— Як вона сьогодні?
— Просто сонечко, — Ізабелла подивилась на Лілі з якимось відчаєм. — Вона навіть не уявляє собі яке.
Ізабелла так говорила, чи приблизно так, щодня.
— Побачимось уранці, — сказала Майя.
— Так, місіс Буркетт.
Присівши поряд із дочкою, Майя почула, як від’їхало авто Гектора. Вона дивилася на фото, що змінювалися на цифровій фоторамці / прихованій камері, усвідомлюючи, що все, що вона робить, записується. Вона чи не щодня перевіряла записи, щоб переконатися, що Ізабелла не… А що саме «не»? Як би там не було, зазвичай відео не містили прецедентів. Майя ніколи не дивилась, як сама бавиться з дитиною. Дивно себе відчувала. Зрештою, тримати приховану камеру в кімнаті теж дивно, наче від цього мала змінитися поведінка. Чи камера до певної міри не диктувала, як Майї обходитися з Лілі? Так, цілком можливо.
— Що ти малюєш? — спитала Майя.
— А ти не бачиш?
Найбільше це нагадувало хвилясті лінії.
— Ні.
Лілі ображено подивилася на неї. Майя знизала плечима.
— То, може, скажеш?
— Там дві корови та гусінь.
— Корова зелена?
— Це гусінь.
На щастя, Майї зателефонували. Вона глянула на екран — Шейн.
— Як тримаєшся? — запитав він.
— Добре.
Тиша. Минуло три секунди, і чоловік знову заговорив.
— Мене пре ця незручна тиша, — сказав він. — А тебе?
— Дуже круто. То що сталося?
Вони надто близькі для всіх цих «як тримаєшся». Такі речі просто не вклинювалися до їхніх стосунків.
— Нам треба поговорити, — промовив Шейн.
— То говори.
— Я заїду до тебе. Їсти хочеш?
— Не дуже.
— Можу захопити величеньку піцу з куркою в «Найкраще з усього».
— То поквапся, чорт забирай.
Майя повісила слухавку. В їдальні в таборі Арифджан чи не за щораз можна було взяти собі піцу, однак соус смакував, як закислий кетчуп, а тісто мало консистенцію зубної пасти. Відколи вона повернулася додому, то їла піцу лише з тонкою скоринкою, яку ніде не готували краще, ніж у «Найкраще з усього».
Коли Шейн приїхав, вони втрьох сіли на кухні й жадібно з’їли піцу. Лілі любила Шейна. Діти взагалі любили Шейна. Це з дорослими в нього не складалося. Було в ньому щось бентежне, стоїцизм, відразливий для більшості людей з їхньою потребою штучних посмішок та прикидання. Шейн терпіти не міг дрібні балачки чи надмір брехні сучасного суспільства.
Коли вони доїли піцу, Лілі наполягла, щоб Шейн укладав її спати, а не Майя.
Шейн надувся.
— Читати тобі — це так нудно.
Лілі вибухнула сміхом, ухопила його за руку й потягла до сходів.
— Ні, благаю! — заридав Шейн, падаючи на землю.
Лілі засміялася ще гучніше й потягла Шейна далі. Він постійно протестував. Лілі знадобилося десять хвилин, щоб дотягти його до сходів.
Нагорі, у спальні, Шейн прочитав їй казку й Лілі відключилася так хутко, що Майя запитала себе, чи не підсипав він часом їй «Ембієну».[10]
— Це було швидко, — промовила, коли Шейн спустився до неї.
— Такий був план.
— Який саме?
— Щоб вона затягнула мене нагору — це її втомило.
— Кмітливо.
— Ще б пак!
Вони взяли з холодильника по холодному пиву й вийшли на задній двір. Настала ніч. Повітря стало вологим й обважніло, але, пройшовши пекло пустелі, маючи на спині сорок фунтів[11] обладнання, до спеки повністю байдужієш.
— Гарна ніч, — сказав Шейн.
Вони сіли біля басейну, почали пити. Між ними ніби прірва якась пролягла, і Майї це не подобалось.
— Припини, — сказала вона.
— Що припинити?
— Ти поводишся зі мною, наче…
— Наче?
— Наче з удовою. Годі вже.
Шейн кивнув.
— Гаразд, винен, визнаю.
— То про що ти хотів поговорити? — спитала вона.
Він ковтнув пива.
— Може, це й нічого.
— Але?
— Є чутки з розвідки, — Шейн і досі служив, очолював місцевий відділ військової поліції. — Здається, Корі Рудзинські повернувся до Сполучених Штатів.
Він чекав на її реакцію. Майя повільно зробила великий ковток пива й промовчала.
— Ми думаємо, що він перетнув канадський кордон два тижні тому.
— На нього є ордер?
— З юридичної точки зору — ні.
Корі Рудзинські був засновником «Дзвону Корі», вебсайту, де шукачі правди могли безпечно публікувати конфіденційну інформацію. Головна ідея полягала у викритті незаконної діяльності уряду та великого бізнесу. Пам’ятаєте історію про південноамериканського урядовця, який брав відкати в нафтових компаній? Інформація з «Дзвону Корі». Справу про корупцію в поліції з расистськими імейлами? «Дзвін Корі». Насильство над ув’язненими в Айдахо, прихована ядерна аварія в Азії, спецслужби наймають дівчат із ескорту? «Дзвін Корі».