Це була шоста неділя після Богоявлення, і молитва починалася словами «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах»[10]. Філіп прочитав їх, але не міг зрозуміти. Він спробував промовити слова вголос, але чимало з них були незнайомими, а побудова речень — дивною. Він не міг втримати в голові більше ніж два рядки, а увага постійно відволікалася: до стін вікарієвого будинку були підв’язані фруктові дерева, і довга тоненька гілочка весь час билася в шибку; в полях за садком флегматично паслися вівці. Здавалося, наче мізки зав’язалися вузлом. Потім хлопчика охопила паніка, що він не встигне вчасно вивчити слова, і Філіп узявся швиденько нашіптувати їх собі, не намагаючись зрозуміти, а просто завчаючи напам’ять, наче папуга.
Того дня місіс Кері не вдавалося заснути, тож о четвертій годині вона почувалася такою бадьорою, що спустилася вниз. Жінка думала, що почує, як Філіп без жодної помилки прочитає дядькові молитву. Тоді Вільям буде задоволений і зрозуміє, що у племінника добре серце. Але, підійшовши до їдальні, вона раптом почула звук, який змусив її зупинитися. Серце тьохнуло. Тітка Луїза повернулася, тихенько вислизнула з будинку, обійшла навколо нього, наблизилася до вікна їдальні й обережно зазирнула всередину. Філіп сидів на стільці, на який вона його посадила, заховавши обличчя в долоні, і розпачливо ридав. Жінка побачила, як конвульсивно смикаються дитячі плечики, і злякалася. У цій дитині її завжди приголомшувала витримка. Вона ніколи не бачила, щоби племінник плакав, а тепер зрозуміла, що за спокоєм ховався інстинктивний страх відкрити комусь свої почуття — хлопчик плакав, заховавшись від інших.
Навіть не подумавши про те, що чоловікові не сподобається, якщо його раптово розбудять, тітка Луїза увірвалася у вітальню.
— Вільяме, Вільяме, — покликала вона, — хлопчик плаче так, наче в нього ось-ось розірветься серце.
Містер Кері сів і виплутав із пледа ноги.
— Чому він плаче?
— Не знаю… Ох, Вільяме, ми не можемо дозволити хлопчикові бути нещасним. Як гадаєш, ми в цьому винні? Якби в нас були діти, ми б знали, що робити.
Містер Кері розгублено подивився на дружину. Він почувався надзвичайно безпомічним.
— Не може ж він плакати через те, що я дав йому вивчити молитву напам’ять? Там не більше десяти рядків.
— Вільяме, тобі не здається, що я могла б дати йому якусь книжку з малюнками? Хай порозглядає їх. У нас є кілька про Святу Землю. У них не може бути нічого поганого.
— Звичайно, я не проти.
Місіс Кері пішла до кабінету. Колекціонування книжок було чоловіковою пристрастю, і він ніколи не забував зазирнути на годинку чи дві до букіністичної крамнички, коли їздив до Теркенбері; звідти Вільям завжди привозив чотири-п’ять порослих цвіллю книжок. Читати він давно розлюбив, тому ніколи цього не робив, але гортав сторінки, роздивлявся ілюстрації, якщо вони там були, і лагодив палітурки. Вікарій полюбляв дощові дні: можна було залишатися вдома зі спокійним серцем, білим яєчком і слоїком клею та латати юхту[11] якоїсь потертої книжечки. У нього було чимало книжок про подорожі, прикрашених гравюрами на сталі, і місіс Кері одразу знайшла два томи, в яких ішлося про Палестину. Біля дверей вона навмисно закашлялася, аби племінник мав час заспокоїтися; жінка відчувала, що принизить хлопчика, якщо застане його у сльозах, тому поклацала клямкою. Коли вона увійшла, Філіп схилився над молитовником, прикриваючи очі, щоби тітка не побачила, що він плакав.
— Ти вже вивчив молитву? — поцікавилася вона.
Він трохи помовчав, і місіс Кері зрозуміла, що малий боїться, що тремтячий голос видасть його. Дивно, але це її чомусь спантеличило.
— Я не можу вивчити її напам’ять, — нарешті відповів племінник, зітхаючи.
— Ну, гаразд, не засмучуйся, — заспокоїла вона дитину. — Ти не мусиш її вчити. У мене для тебе є книжки з малюнками. Ходи, сядеш мені на коліна, і подивимося їх разом.
Філіп зіслизнув зі стільця і покульгав до тітки. Погляду він не підводив, аби вона не побачила його очей. Тітка Луїза обійняла малого.