Проте найгіршою новинкою, впровадженою містером Перкінсом, була його звичка проводити уроки в чужих класах. Він просив інших вчителів зробити йому послугу, і відмовити було неможливо. Як казав Дьоготь, чи пак містер Тарнер, така поведінка принижувала всіх навколо. Містер Перкінс нікого не попереджував, але після вранішніх молитов сказав одному з учителів:
— Я ось що подумав: ви ж не відмовитеся взяти сьогодні об одинадцятій шостий клас? Просто поміняймося класами, гаразд?
Ніхто не знав, чи було це звичайною справою в інших школах, але у Теркенбері так точно ніколи не робили. Наслідки були несподіваними. Містер Тарнер — перша жертва — вразив клас новиною, що сьогодні латину вестиме директор і, припускаючи, що їм, можливо, захочеться поставити кілька запитань, останні п’ятнадцять хвилин уроку історії присвятив синтаксичному аналізу уривка з Лівія, котрий задавав на сьогодні, аби діти не виглядали повними дурнями. Однак, повернувшись у свій клас і подивившись на листочок, де містер Перкінс залишив свої оцінки, Дьоготь здивувався: двоє його найкращих учнів, схоже, не впоралися із завданнями, а кілька хлопчиків із тих, хто ніколи раніше нічим не відзначався, отримали «відмінно». Коли він запитав у свого найкращого учня, Елдріджа, в чому річ, відповідь була несподіваною.
— Містер Перкінс не давав нам робити синтаксичний аналіз. Він запитав мене, що я знаю про генерала Ґордона[29].
Містер Тарнер зачудовано витріщився на хлопця. Учні, вочевидь, вважали, що з ними повелися несправедливо, і вчитель не міг не погодитися з їхнім мовчазним невдоволенням. Також він не міг збагнути, що спільного між генералом Ґордоном та Лівієм, і згодом ризикнув провести розслідування.
— Ви жахливо збили Елдріджа з пантелику, запитавши, що він знає про генерала Ґордона, — сказав він директорові, спробувавши захихотіти.
Містер Перкінс засміявся.
— Я побачив, що вони дійшли до аграрних законів Гая Ґракха[30], і поцікавився, чи відомо їм щось про аграрні проблеми в Ірландії. Утім, про Ірландію вони знали лише те, що Дублін стоїть на річці Ліффі. Тож я запитав, чи чули вони колись про генерала Ґордона.
І тут виявилося дещо жахливе: новий директор був маніакальним прихильником всебічних знань. Він сумнівався у користі визубреного для екзамену і вимагав від учнів загальної ерудиції.
Зануда щомісяця непокоївся ще більше. Він не міг позбутися думки, що містер Перкінс попросить його призначити дату весілля, і ненавидів директорове ставлення до античної літератури. Звичайно, він був гарним ученим і займався її дослідженням у найкращих класичних традиціях: писав трактат про дерева у творчості латинських авторів. Але говорив він про неї так легковажно, наче це була якась дурниця на кшталт більярду, в який він грав у вільний час, але до якого неможливо було ставитися серйозно. А класний керівник середнього третього класу, Нахаба, щодня ставав похмурішим.
Саме до його класу потрапив Філіп, пішовши до школи. Характер препод. Б. Б. Ґордона погано пасував для педагогічної роботи: чоловіком він був нетерплячим і запальним. А оскільки справу йому доводилося мати лише з маленькими хлопчиками, незабаром Нахаба взагалі втратив самоконтроль. Беручись до роботи, він гнівався, а закінчуючи її — кипів. Ґордон був невисоким огрядним чолов’ягою з дуже коротким світлим волоссям, що вже почало сивішати, і невеличкими колючими вусиками. Його широке обличчя з нечіткими рисами і маленькими очицями від природи було червоним, а під час регулярних нападів гніву темнішало і заливалося багрецем. Нігті в нього були згризені аж до м’яса: поки якийсь хлопчик аналізував речення, вчитель сидів за столом, тремтів від гніву, що пожирав його зсередини, і гриз свої нігті. Про його жорстокість ширилися чутки, можливо, трохи перебільшені, але два роки тому всі у школі напружилися, коли почули, що батько одного з учнів погрожує подати до суду: Нахаба так сильно вдарив хлопчика на прізвище Вальтерс книжкою по голові, що у малого порушився слух і його довелося забрати зі школи. Батько хлопчика жив у Теркенбері, тож у місті було чимало обурених, — про цю історію навіть написали в місцевій газеті, — але оскільки містер Вальтерс був простим пивоваром, симпатії розділилися. Інші хлопчики, попри те що ненавиділи свого класного керівника, з якихось відомих лише їм самим причин опинилися на його боці та (аби помститися за розголошення шкільних справ) як могли псували життя Вальтерсовому молодшому братові, котрий продовжував вчитися з ними. Однак, дивом уникнувши необхідності жити сільським життям, містер Ґордон більше ніколи не бив своїх учнів. Класним керівникам заборонили бити хлопчиків ціпком по руках, і Нахаба більше не міг випускати свою злість, гупаючи ціпком по столу. Тепер він міг лише схопити учня за плечі й потрясти його, але продовжував змушувати непослухів та упертих хлопчисьок стояти з витягнутою вгору рукою від десяти хвилин до півгодини і залишався так само лайливим, як раніше.
30
Політичний діяч часів Римської республіки, лідер демократів-популярів. Мав видатні здібності красномовця.