21
Незабаром містер Перкінс помітив, що його слова не справили враження на Філіпа, і до кінця семестру не звертав на учня уваги. У виписаному ним табелі було чимало уїдливих слів. Коли документ прийшов поштою і тітка Луїза поцікавилася, які там оцінки, хлопець радісно відгукнувся:
— Жахливі.
— Справді? — перепитав вікарій. — Мені слід іще раз на нього подивитися.
— Як гадаєте, чи є сенс залишатися в Теркенбері? Варто подумати, чи не краще мені на деякий час поїхати до Німеччини.
— Що це тобі спало на думку? — здивувалася тітка Луїза.
— Тобі не здається, що це цілком слушна думка?
Шарп уже покинув Королівську школу і написав Філіпові листа з Ганновера. Там він зажив справжнім життям, тож Кері тепер теж невпинно обдумував цю ідею. Він відчував, що не переживе ще один рік заборон.
— Але тоді ти не отримаєш стипендію.
— У мене й так немає жодних шансів. До того ж я не знаю, чи справді хочу вступати до Оксфорду.
— Але як тоді ти отримаєш сан, Філіпе? — розпачливо вигукнула тітка Луїза.
— Я вже давно відмовився від цієї ідеї.
Місіс Кері кинула на нього наляканий погляд, а потім звично впоралася зі своїми емоціями і налила ще горнятко чаю хлопцевому дядьку. Усі змовкли. За мить Філіп побачив, як по тітчиних щоках заструменіли сльози. Серце раптово стислося від думки, що він зробив жінці боляче. У своїй тісній чорній сукні, пошитій сусідською швачкою, із укритим зморшками обличчям, стомленими вицвілими очима й сивим волоссям, досі зачесаним легковажними кучерями за модою її молодості, тітка Луїза була трохи кумедною, та все ж навдивовижу зворушливою людиною. Філіп помітив це вперше.
Згодом, коли вікарій зачинився з дияконом у своєму кабінеті, хлопець обійняв тітку за талію.
— Послухай, мені шкода, що я засмутив тебе, тітко Луїзо, — озвався він. — Але не годиться мені приймати сан, якщо я не відчуваю справжнього покликання, чи не так?
— Я така засмучена, Філіпе, — простогнала жінка. — Я хотіла цього від щирого серця. Сподівалася, що ти станеш дияконом у свого дядька, а коли настане час — зрештою, ми ж не зможемо жити вічно, правда? — ти міг би успадкувати його місце.
Від почутого хлопець здригнувся. Його накрило хвилею паніки. Серце забилося так, наче голуб, потрапивши в пастку, затріпотів крильми. Тітка тихо схлипувала, поклавши голову йому на плече.
— Я мрію, щоб ти вмовила дядька Вільяма дозволити мені піти з Теркенбері. Мене вже нудить від нього.
Однак блекстейблський вікарій не так легко змінював заплановане; давно було вирішено, що Філіп залишатиметься у Королівській школі до вісімнадцяти років, а потім вступить до Оксфорду. Тож дядько й слухати не хотів про те, щоб Філіп негайно покинув школу, адже вони нікого не попередили і за семестр однаково доведеться заплатити.
— Отже, ти повідомиш, що на Різдво я закінчу навчання? — перепитав Філіп наприкінці довгої та болючої розмови.
— Я напишу про це містерові Перкінсу, і ми подивимося, що він скаже.
— Ох, коли мені вже виповниться двадцять один? Жахливо залежати в усьому від когось.