Філіп був гарним слухачем, і йому часто спадало на думку щось розумне, але ставалося це зазвичай занадто пізно; однак Гейворд був балакучим — хтось досвідченіший за Кері сказав би, що англійцеві подобається слухати себе самого. На Філіпа його зверхність справляла неабияке враження. Він не міг не захоплюватися і не ставитися мало не побожно до людини, котра зневажала так багато речей, які йому здавалися майже священними. Гейворд глузував із фетиша спорту, презирливо називаючи «мисливцями за кубками» всіх, хто ним займався, а Філіп не розумів, що юнак просто плекає замість нього фетиш культури.
Вони піднялися до замку й сіли на терасі, звідки відкривався вид на місто. Гейдельберг затишно і дружньо вмостився в долині вздовж берегів привітного Неккару. Блакитне марево з димарів, що висіло над містом, високі дахи і шпилі церков надавали місту середньовічного вигляду. Була в ньому якась невибагливість, що гріла серце. Гейворд розповідав про «Випробування Річарда Феверела»[55] та «Пані Боварі»[56], про Верлена[57], Данте[58] та Метью Арнольда[59]. У ті дні з Фіцджеральдовими перекладами Омара Хайяма були знайомі лише обрані, й англієць зачитував їх Філіпові вголос. Він взагалі любив читати поезію, свою власну чи інших авторів, і робив це монотонно, неначе наспівував. Коли вони повернулися додому, Філіпова недовіра до Гейворда переросла в завзяте захоплення.
Юнаки взяли собі за звичку прогулюватися щодня по обіді, й незабаром Філіп дізнався дещо про Гейвордове життя. Він був сином сільського судді й нещодавно успадкував після батькової смерті три сотні на рік. Його досягнення у школі Чертерхауз були такими визначними, що коли він вступав до Кембриджу, ректор Триніті-Голл[60] особисто зустрів його і висловив радість із приводу його вступу до їхнього коледжу. Гейворд готувався до видатної кар’єри. Він спілкувався в найінтелектуальніших колах; завзято читав Браунінґа[61] і крутив своїм гарненьким носиком, коли чув про Теннісона; знав усі подробиці стосунків між Шеллі та Гаррієт[62], трохи цікавився історією мистецтва (на стінах його кімнати висіли репродукції картин Дж. Ф. Воттса[63], Берна-Джонса[64] та Боттічеллі[65]) і досить успішно писав сповнені песимізму вірші. Його друзі шепотілися, що Гейворд наділений справжніми талантами, а він радо слухав, коли йому пророкували майбутні високі посади. З часом юнак став справжнім експертом у галузі живопису та літератури. Неабияке враження на нього справила «Апологія» Ньюмена[66] — пишнота римо-католицької церкви відповідала його естетичним смакам, і прийняти цю релігію заважав лише страх перед гнівом батька (простого грубого чоловіка з обмеженими поглядами, котрий читав Маколея[67]). Коли Гейворд отримав диплом без відзнаки, його друзі були вражені, але він лише здвигнув плечима і делікатно натякнув, що не дозволив екзаменаторам ошукати себе. Поруч із ним здавалося, що бути першим — дещо вульгарно. Юнак із витримкою та гумором описував одного з екзаменаторів: чолов’яга в жахливому комірці ставив питання з логіки, було смертельно нудно, і раптом Гейворд побачив, що екзаменатор взутий у черевики з гумками з обох боків. Це було так неоковирно та смішно, що студентові довелося відволіктися і подумати про готичну красу каплички у Королівському коледжі. Утім, у Кембриджі він провів немало безтурботних днів: давав найкращі вечері, а розмови, які вели у нього в помешканні, часто бували незабутніми. Хлопець процитував Філіпу витончену епіграму: «Мені казали, Геракліте, мені казали, наче ти помер»[68].
А тепер, укотре розповідаючи кумедну історію про екзаменатора і його черевики, Гейворд засміявся:
— Звичайно, з мого боку це було божевілля, — підсумував він, — але яке прекрасне божевілля.
Філіп аж застиг, подумавши, як це було надзвичайно.
А потім Гейворд вирушив до Лондона готуватися до адвокатури. Він винайняв у «Клементс-Інн» чарівний номер, де стіни були прикрашені панелями, і спробував обставити його так, аби помешкання нагадувало колишні кімнати в коледжі. Він мимоволі подумував про політичну кар’єру, називав себе віґом і вступив до клубу ліберального, але пристойного спрямування. Юнак збирався стати адвокатом (щоправда, спеціалізуватися мав на канцелярських справах, адже вони були найменш брутальними), а потім отримати місце в парламенті від якогось приємного округу, щойно його впливові друзі виконають свої обіцянки; тим часом він навідувався до опери і зрідка знайомився з чарівними людьми, які захоплювалися тими ж речами, що й він. Гейворд обідав у клубі, девізом якого було: «Цілісність, Добро і Краса». Він зав’язав платонічну дружбу з пані, на кілька років старшою за нього, котра жила на Кенсінґтон-сквер, і мало не щовечора пив у неї вдома чай при свічках і вів розмови про Джорджа Мередіта і Волтера Патера[69]. Було добре відомо, що будь-який дурень може скласти іспит в Адвокатській раді, тож він не поспішав братися до навчання. А коли провалився на екзамені, сприйняв це як особисту образу. У цей самий час пані з Кенсінґтон-сквер повідомила йому, що її чоловік повертається з Індії додому у відпустку, а оскільки він достойний з усіх поглядів джентльмен, але з банальним мисленням, то не зрозуміє частих візитів Гейворда. Юнак виявив, що життя — потворна річ, його душа повстала проти цинічних екзаменаторів, і він вирішив відмовитися від того, що саме пливло до рук. До того ж Гейворд уже встиг наробити чимало боргів: джентльмену складно жити в Лондоні на три сотні на рік, а його серце мріяло про Венецію та Флоренцію, які так чарівно описав Джон Раскін[70]. Гейворд відчував, що не створений для тривіальної адвокатської метушні, і виявив, що недостатньо повісити на двері табличку зі своїм ім’ям, аби привабити клієнтуру; а сучасній політиці, схоже, бракувало шляхетності. Він здавався собі поетом, тому відмовився від помешкання у «Клементс-Інн» і подався до Італії. Одну зиму Гейворд провів у Флоренції, ще одну — в Римі, а його друге літо життя за кордоном минало в Німеччині, де можна було навчитися читати Ґете в оригіналі.
59
Англійський поет і культуролог, один із найавторитетніших літературознавців та есеїстів вікторіанської епохи. Був одним із очільників руху за оновлення англіканської церкви.
62
Персі Біші Шеллі — англійський поет епохи романтизму. Гаррієт Шеллі (Гров) — кузина та перша дружина Персі Шеллі.
63
Джордж Фредерік Воттс — англійський художник-символіст і скульптор вікторіанської доби.
66
Джон Генрі Ньюмен — англійський кардинал, центральна фігура релігійного життя Великої Британії вікторіанського періоду. «Apologia Pro Vita Sua» — його автобіографія.
67
Томас Бабінґтон Маколей — британський державний діяч, історик, поет і прозаїк вікторіанської епохи.