Та був у Гейворда один надзвичайно цінний талант. Він мав справжню літературну жилку і за допомогою чудового красномовства заражав інших своєю пристрастю. Він міг закохатися в якогось письменника, побачити у ньому все найкраще і з розумінням розповідати про це. Філіп прочитав багато, але читав усе, що потрапляло під руку, без винятку, тож тепер йому пощастило зустріти когось, хто міг скерувати його смаки в потрібному напрямку. Кері брав книжки у невеличкій міській бібліотеці й почав читати усі ті чудові твори, про які розповідав його товариш. Він не завжди отримував від них задоволення, але завжди наполегливо читав. Йому хотілося вдосконалюватися. Філіп здавався собі самому малоосвіченим простаком. Наприкінці серпня, коли з Південної Німеччини повернувся Вікс, Кері вже остаточно знаходився під Гейвордовим впливом. А Гейворду Вікс не сподобався. Він критикував чорний піджак і світло-сірі штани американця та презирливо знизував плечима, згадуючи його погляди уродженця Нової Англії. Філіп самовдоволено слухав, як лаяли юнака, який намагався бути з ним люб’язним, але коли Вікс зі свого боку несхвально відгукувався про Гейворда, Філіп втрачав над собою контроль.
— Ваш новий друг схожий на поета, — сказав Вікс, скрутивши в тонку посмішку свої спотворені турботами та зажурені вуста.
— Він і є поет.
— Це він вам сказав? В Америці ми б називали його яскравим прикладом нероби.
— Ну, ми ж не в Америці, — холодно озвався Філіп.
— Скільки йому років? Двадцять п’ять? А він лише й знає, що зупинятися в пансіонах і писати віршики.
— Ви його не знаєте, — палко заступився за товариша Кері.
— О, ще й як знаю: таких, як він, я зустрічав сто сорок сім разів.
У Віксових очах блищали іскорки сміху, але Філіп не зрозумів американського гумору, стиснув губи і набурмосився. Вікс здавався хлопцеві чоловіком середніх років, утім, насправді йому було трохи за тридцять. Американець був високий, худорлявий і сутулився, як учений над книжками. Голову він мав велику і потворну, обличчя землистого кольору й рідке волосся; а його тонкі вуста, вузький довгий ніс і чоло, що помітно виступало вперед, надавали чоловікові дивного вигляду. Вікс поводився холодно й виважено, наче в ньому взагалі не текла кров, ставився до всього без пристрасті, але мав якусь легковажну жилку, котра бентежила серйозно налаштованих людей, із якими його змушували спілкуватися інстинкти. Чоловік вивчав теологію у Гейдельберзькому університеті, але інші американські студенти-теологи ставилися до нього підозріливо. Він був надзвичайно неправовірним, і це лякало їх, а його примхливий гумор викликав осуд.
— Де ви могли зустрічати таких, як він, сто сорок сім разів? — серйозно поцікавився Філіп.
— Я зустрічав його в Латинському кварталі в Парижі й у пансіонах Берліна та Мюнхена. Він живе у невеличких готелях у Перуджі та Ассізі. Десятки таких, як він, стоять у Флоренції перед картинами Боттічеллі й сидять на лавах Сікстинської капели в Римі. В Італії він п’є трохи забагато вина, а в Німеччині випиває занадто багато пива. Він завжди захоплюється правильними речами, — якими б вони не були, — і збирається ось-ось написати видатний твір. Ви тільки подумайте, сто сорок сім видатних творів спочивають у душах ста сорока семи видатних людей, але трагедія в тому, що жодного із цих ста сорока семи творів ніколи так і не буде написано. Утім, світ від цього не перевернувся.