Кері дивувався тому, з якою легкістю відмовився від віри, і, не підозрюючи, що зробив це завдяки непомітному впливу свого характеру, пояснював усе, чого він досяг, власним розумом. Він страшенно пишався собою. Із властивим юності браком розуміння Філіп зневажав Вікса та Гейворда за те, що вони чіпляються за якесь незрозуміле відчуття, яке називають Богом, і не в змозі зробити останній крок, котрий тепер йому здавався таким очевидним. Одного дня хлопець самостійно піднявся на пагорб, з якого відкривався краєвид, що незрозуміло чому сповнював його шаленим захватом. Уже надійшла осінь, але дні часто бували безхмарними, і тоді здавалося, наче небо блищить іще сліпучішим сяйвом, немов природа постійно намагалася віддати всю свою яскравість останнім теплим днинам. Філіп дивився вниз на пласку долину, що мерехтіла в сонячних променях: віддалік виднілися дахи Мангайма, а ще далі з імли виступав Вормс. То тут, то там іще яскравіше зблискував Рейн. Його безкраї простори сяяли розкішним золотом. У Філіпа мало серце не вистрибувало з грудей, і, стоячи там, він пригадав, як диявол стояв поруч із Ісусом на високій горі й показував йому Царство Земне. Сп’янілому від усієї цієї краси хлопцеві здавалося, наче перед ним розкинувся цілий світ, і страшенно хотілося зробити крок униз і насолодитися ним. Він звільнився від принизливих страхів і від упереджень. Він міг іти цим шляхом, забувши про нестерпний жах перед пекельним полум’ям. Раптом Філіп збагнув, що позбувся також і тягаря відповідальності, що надавав значущості кожному його вчинку. Тепер він міг вільніше дихати, і повітря було легшим. За все зроблене він відповідав лише перед собою самим. Свобода! Нарешті він сам собі господар. Філіп несвідомо, за звичкою, подякував Богові за те, що більше у нього не вірив.
Сп’янівши від гордості за свою кмітливість та безстрашність, Філіп вирішив розпочати нове життя. Однак втрата релігії змінила його поведінку менше, ніж він сподівався. Попри те що юнак відкинув християнські догмати, йому ніколи не спадало на думку критикувати християнську мораль: він погоджувався з християнськими чеснотами і, правду кажучи, вирішив, що слід дотримуватися їх, не чекаючи на покарання чи нагороду. У будинку фрау професорші було небагато нагод для героїзму, але Кері став іще правдивішим, ніж був, і змушував себе бути уважнішим до нудних літніх жінок, що час від часу заводили з ним бесіду. Тепер він старанно уникав міцних слівець і навіть звичної для англійської мови лайки, якою раніше радо користувався, вдаючи з себе дорослого чоловіка.
Вирішивши це питання так, як йому подобалося, Філіп збирався більше про нього не думати, проте легше було сказати, ніж зробити: часом він страждав, шкодуючи про минуле, а іноді мучився від поганих передчуттів. Кері був таким юним і мав так мало друзів, що безсмертя не приваблювало його, тож хлопець міг без проблем відмовитися від віри у нього. Лише одна думка робила його нещасним: Філіп звинувачував себе в нерозважливості, намагався поглузувати з себе за таку сентиментальність, але сльози по-справжньому бриніли в нього на очах, коли він думав, що вже ніколи не побачить свою чарівну матір, чиєї любові з кожним роком після її смерті потребував щоразу більше. Часом здавалося, що в ньому прокидаються численні богобоязні та побожні предки і підсвідомо нашіптують щось; тоді хлопця накривала хвиля панічного страху: а що як усе це правда, і десь угорі, у синіх небесах, сидить ревнивий Господь, котрий катуватиме у вічному вогні всіх безбожників? У такі хвилини розсудливість не могла допомогти, Філіп яскраво уявляв собі весь жах фізичних мук, що не матимуть кінця, вкривався холодним потом і мало не непритомнів від страху. Кінець кінцем хлопець розпачливо сказав сам собі: «Зрештою, це не моя вина. Я не змушував себе вірити. Якщо Бог справді існує та покарає мене за те, що я щиро в Нього не вірив, тут я нічим не можу зарадити».