29
Надійшла зима. Вікс подався до Берліна, де відвідував лекції Паульсена[78], а Гейворд розмірковував, чи не поїхати на південь. Місцеві театри відчинили двері. Філіп із Гейвордом навідувалися до них двічі або тричі на тиждень із похвальним наміром поліпшити свою німецьку; і Кері виявив, що такий метод удосконалення мови значно цікавіший, ніж відвідування релігійних служб. Вони опинилися в самому епіцентрі відродження драми. У зимовому репертуарі театру було кілька п’єс Ібсена, а «Честь» Зудермана[79] поставили вперше, і на її прем’єру тихе університетське містечко відреагувало надзвичайно бурхливо: хтось гучно захоплювався нею, а хтось жорстоко критикував. Інші драматурги теж писали в сучасній манері, й Філіп подивився кілька п’єс, де йому відкривали людську ницість. Раніше він ніколи не бував у театрі (до зали для прийнять у Блекстейблі часом навідувалися якісь убогі мандрівні актори, але вікарій — з одного боку через свій сан, а з другого — тому, що боявся вульгарності, — ніколи не ходив на їхні виступи), а тепер у ньому прокинулася справжня пристрасть до театрального мистецтва. Заходячи до маленького, занедбаного, погано освітленого театру, він відчував хвилювання. Незабаром Кері вивчив особливості маленької трупи і, дізнавшись, хто яку роль виконуватиме, міг одразу здогадатися про характер персонажів драми, але це йому не заважало. П’єси здавалися йому справжнім життям. Дивним життям, темним, сповненим страждань, у якому жінки та чоловіки демонстрували нещадним поглядам усе зло, що причаїлося в їхніх душах. За гарною зовнішністю ховався розбещений розум; праведники приховували свої таємні пороки за доброчинністю; ті, хто здавався мужнім, тріпотіли від слабкості; чесні виявлялися продажними, а цнотливі — розпусними. Здавалося, наче ти потрапив до кімнати, де минулої ночі відбувалася оргія: вікна вранці ще не відчиняли, і в повітрі тхнуло кислим пивом, старим димом і гасом для світильників. Це було не смішно; щонайбільше можна було поглузувати з дурня чи лицеміра: персонажі розмовляли брутальними словами, які, здавалося, викидали з їхніх сердець сором і страждання.
Огидна глибина цих вистав захоплювала Філіпа. Здавалося, наче він дивиться на світ під новим кутом, і йому страшенно хотілося пізнати цей новий світ. Коли п’єса закінчувалася, він разом із Гейвордом ішов до теплого, яскраво освітленого шинку, де вони з’їдали по сандвічу й запивали їх кухлем пива. Навколо розмовляли та сміялися групки студентів, а за деякими столами сиділи цілі родини — батько, мати, кілька синів та доньок; траплялося, що дівчата казали гостре слівце, і тоді батько відкидався на стільці та від душі реготав. Атмосфера була надзвичайно дружною та невимушеною, все навколо дихало домашнім затишком, але Філіп нічого цього не помічав. У голові він прокручував щойно побачену п’єсу.
— Ви теж відчуваєте, що це — справжнє життя, еге ж? — запитав він збуджено. — Знаєте, я не можу навіть подумати про те, аби залишитися тут надовго. Хочеться повернутися до Лондона, де можна буде почати жити по-справжньому. Час отримувати досвід. Я вже так стомився готуватися до життя і хочу нарешті жити.
Часом Гейворд дозволяв Філіпу повертатися додому самому. На прискіпливі запитання хлопця він ніколи не відповідав конкретно, а лише радісно і дурнувато посміювався та натякав на любовні справи; він цитував кілька рядків із Росетті[80], а якось показав товаришеві сонет, де згадувалися пристрасть і багрянець, песимізм і пафос, і стосувалося все це якоїсь молодої панянки на ім’я Труда. Гейворд прикрашав свої ниці вульгарні походеньки блиском поезії і вважав себе рівнею Периклові чи Фідію, адже називав об’єкт свого захоплення «hetaira»[81], а не прозаїчнішим і доречнішим англійським словом. Одного дня Філіпова цікавість привела його до вузької вулички неподалік від старого моста, де, згідно з Гейвордовими словами, жила фройляйн Труда; але з дверей будинків там визирали жінки з вульгарними обличчями та розмальованими щоками і зазивали його до себе. Філіпа охопив страх, і він налякано втік від їхніх грубих рук, що готові були в нього вчепитися. Він від душі прагнув здобути досвід і сам собі здавався жалюгідним, адже у своєму віці ще не знав того, що, як навчали книжки, було найважливішим у житті. Проте Кері мав неприємний дар бачити речі такими, якими вони були, а запропонована йому реальність жахливо відрізнялася від ідеальних мрій.
78
Фрідріх Паульсен — німецький письменник, педагог і філософ-ідеаліст, послідовник неокантіанства.
81
Гетера — освічена незаміжня жінка у Стародавній Греції, яка вела вільний незалежний спосіб життя.