Після обіду жінка відвела Цецилію до себе в спальню і почала серйозну розмову, але дівчина поводилася навдивовижу нахабно; вона збиралася поводитися так, як їй заманеться, і якщо вона вирішила гуляти з китайцем, то незрозуміло, кого, крім неї, це стосується. Фрау професорша погрожувала, що напише дядькові.
— Тоді Onkel Heinrich[82] підселить мене на зиму до якоїсь родини в Берліні, мені так навіть буде краще. А гер Санґ теж переїде до Берліна.
Фрау професорша залилася слізьми. Цівки струменіли по її шорстких пухких червоних щоках, а Цецилія лише сміялася у відповідь.
— Виходить, у вас взимку стоятимуть порожніми три кімнати, — кинула вона.
Тоді фрау професорша спробувала інший план. Вона звернулася до найкращих рис фройляйн Цецилії: була доброю, чуйною, терплячою і поводилася з дівчиною не як із дитиною, а як із дорослою жінкою. Сказала, що все не було б так жахливо, якби він не був китайцем із жовтою шкірою, пласким носом і цими маленькими поросячими очицями! Оце так страхіття. Навіть подумати гидко.
— Bitte, bitte[83], — увірвала її Цецилія, різко втягнувши повітря. — Я не збираюся слухати усіляку гидоту про нього.
— Але це ж несерйозно? — задихнулася фрау Ерлін.
— Я кохаю його. Я кохаю його. Я кохаю його.
— Gott im Himmel[84].
Фрау професорша витріщилася на дівчину з переляканим здивуванням; вона думала, що це лише дитяча забавка, невинне захоплення, але пристрасть у голосі Цецилії видала її справжні почуття. Дівчина кинула на господиню палаючий погляд, а потім вийшла з кімнати, здвигнувши плечима.
Фрау Ерлін нікому не розповіла подробиці цієї бесіди, але за кілька днів розсадила гостей за столом по-іншому. Вона запитала у гера Санґа, чи не проти він сісти з її боку стола, і китаєць одразу погодився з властивою йому незмінною ввічливістю. Цецилія поставилася до змін байдуже. Однак, дізнавшись, що про їхні стосунки відомо всім у будинку, парочка взагалі забула про сором. Тепер вони не приховували своїх прогулянок і щодня відкрито вирушали на пагорби. Було очевидно, що їм байдуже, що про них кажуть інші. Нарешті навіть професор Ерлін втратив свою незворушність і наполіг, аби дружина побалакала з китайцем. Тепер вона відвела убік його і почала присоромлювати: він псує дівчині репутацію і шкодить її будинку, невже він не бачить, як погано і ницо поводиться? Але китаєць лише усміхався і заперечував усе: він не знає, про що вона говорить, він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію жодної уваги, він ніколи з нею не гуляв; усе це до останнього слова — неправда.
— Ох, гер Санґ, як ви можете так казати? Вас стільки разів бачили разом.
— Ні, ви помиляєтесь. Це не так.
Він дивився на жінку, не перестаючи всміхатися, демонструючи свої невеличкі рівні та білі зуби. Гер Санґ був абсолютно спокійний. Він усе заперечував. Заперечував із ввічливою нахабністю. Урешті-решт фрау професорша втратила контроль над собою і сказала, що дівчина зізналася, що кохає його. Це не справило на китайця жодного враження. Чоловік лише продовжував усміхатися і повторювати: