Останній з’явився сам пан Слірі — кремезний, як уже згадувалось, чолов’яга з одним оком нерухомим і одним рухомим, з голосом (якщо те взагалі можна назвати голосом), схожим на сопіння старого, дірявого ковальського міха, брезклий на виду, завжди ні п’яний, ні тверезий, а, сказати б, причмелений.
— Хлуга покірний, мохьпане! — сказав пан Слірі: він хорував на астму, і важкий ядушний віддих не давав йому вимовляти літери «с». — Прикра іхторія, хай йому абищо! Ви вже, певно, чули, що мій клоун, як видно, забрав хвого хобаку й ушивхя?
Звертався він до пана Товкматча, і той відповів:
— Так, чув.
— То що ж, мохьпане? — запитав Слірі, скинувши капелюха й протираючи спідку носовою хусточкою, що її задля того носив у ньому. — Може, ви хочете якохь помогти бідній дитині?
— Так, я думаю щось їй запропонувати, коли вона повернеться, — відмовив пан Товкматч.
— Я дуже радий, мохьпане. Ви не подумайте, що я хочу здихатихь малої, але й захтувати їй щахтя я теж не хочу. Я ладен її й до хебе в науку взяти, хоч воно їй уже трохи запізно. Вибачайте, мохьпане, голох у мене хрипкий, і хто не звик, тому нелегко бува мене розуміти, але якби й ви з хамого малечку день у день упрівали та мерзли, мерзли та впрівали, впрівали та мерзли, то й ви б, мохьпане, охрипли так хаміхінько, як і я.
— Мабуть, що так, — погодився пан Товкматч.
— Може, вип’єте чого, мохьпане, поки дожидаємо її? Келишок хереху, може? — гостинно запропонував пан Слірі.
— Ні, дякую, я не хочу нічого, — відповів пан Товкматч.
— Так таки й нічого, мохьпане? А ваш товариш що хкаже? Як ви ще не обідали, то перехиліть чарочку гіркої нахтоянки.
Ту мить його дочка Джозефіна — гарненька вісімнадцятирічна білявочка, що в два роки, прив’язана до сідла, почала вчитись їздити на коні, а в дванадцять написала й завжди носила при собі духівницю, де заповідала, щоб її, як умре, відвезли на цвинтар обома перістими поні, — гукнула: «Тихше, тату, вона вертається!» І враз до кімнати вбігла Сесі Джуп — так само прудко, як перше вибігла. Побачивши, що там зібралась ціла трупа, що всі дивляться на неї якось чудно й що батька її серед них нема, дівчинка нестямно скрикнула й кинулась на груди найкращій линвовій танцівниці (яка, до речі, була саме при надії). Та стала навколішки й почала вмовляти Сесі, плачучи й сама разом з нею.
— Не похоромивхя ж хтарий отаке вхтругнути, біх його матері, — озвався Слірі.
— Ой, таточку мій рідний, таточку мій добрий, куди ж ви пішли! Я ж знаю, ви мені добра зичили, ви задля мене так зробили, щоб мені ліпше було! А які ж ви нещасні, які безрадні будете без мене, сердешний мій таточку, поки не вернетеся! — Так ото жалісно голосила дівчинка, звівши догори обличчя й простягши руки, немов силкувалась досягти, обняти, спинити відлетілу батькову тінь, що ніхто не міг і слова вимовити, аж поки пан Горлодербі, знетерпеливившись, узяв справу в свої руки.
— Слухайте, люди добрі, — сказав він, — чого ми час марнуємо! Треба втлумачити дівчині, що сталося. Коли хочете, давайте я поясню їй, бо ж мене самого колись отак покинуто. Слухай, ти, як там тебе! Твій батько вшився, покинув тебе, і більше ти його довіку не побачиш, і не сподівайся.
Одначе ці комедіанти так мало шанували видимі факти і такі були з цього погляду недотепні, що невідпорний здоровий глузд їхнього гостя не тільки не захопив їх, а навпаки, страшенно розсердив. Чоловіки замурмотіли: «Неподобство!» — а жінки: «Тварюка!», — і Слірі хапливо потяг пана Горлодербі набік та потихеньку застеріг його:
— Знаєте що, мохьпане? Я вам хкажу відверто: по-моєму, краще ви це діло облиште. Бо вони в мене люди дуже добрі й лагідні, але звикли обертатихь хутенько, і як ви не похлухаєтехь моєї ради, то коли б вони вах ненароком хторчака в вікно не викинули.
Той делікатний натяк вплинув на пана Горлодербі, і пан Товкматч нарешті дістав змогу надзвичайно практично, як завжди, окреслити суть справи.
— Чи повернеться коли-небудь цей чоловік, чи ні, — сказав він, — тепер це не має ніякої ваги. Він зник, і сподіватися, що він повернеться ближчим часом, нема підстав. З цим, я гадаю, згодні всі.