Выбрать главу

Ще й надто, він так широко розславлював той свій тріумф, що й інші люди, бувало, підхоплювали ту славу та розносили її. То якраз була трохи чи не найогидніша його риса, що він не тільки сам себе вихваляв, а й інших людей спонукав до того. Він ніби носив у собі заразу нескромності. Бувало, на банкетах у Кокстауні заїжджі гості, що будь-деінде поводилися б цілком стримано, нараз схоплювалися й починали пишномовно вихваляти Горлодербі. Як послухати, то він втілював для них усе заразом: і королівський герб, і британський стяг, і Велику хартію вольностей, і Джона Буля, і Габеас корпус, і Білль про права, і «мій дім — моя фортеця», і «церкву й державу», і «Хрань, боже, королеву». І завжди, коли такий промовець (а без цього миналося рідко) згадував у своїй орації вірша:

О, нетривкий талан вельмож земних: Їх мить скида, як мить підносить їх, —

товариство сприймало те як натяк на доморядницю Горлодербі.

— Пане Горлодербі, — зауважила пані Спарсіт, — ви сьогодні якось надзвичай нехотя снідаєте.

— Та знаєте, добродійко, — відповів він, — мені все не йде з голови Томова Товкматчева примха, — він підкреслено недбало вимовив «Томова», ніби хотів показати, що ні за які гроші не погодився б називати свого приятеля повним ім’ям — Томас. — І нащо воно йому здалося — брати оте фіглярське дівчисько в годованки?

— Вона сидить дожидає, щоб їй сказали, куди ж їй іти: чи просто до школи, чи спершу до Кам’яної Осади?

— Хай пожде, — відказав пан Горлодербі, — поки я сам узнаю. Том, мабуть, скоро до нас завітає. Як він захоче, щоб дівчисько побуло тут ще день чи два, то, звісно, нехай побуде.

— Авжеж, коли вам так завгодно, пане Горлодербі.

— Я сам йому вчора запропонував примостити її на сю ніч у нас, а він тим часом хай ще подумає, чи варто зводити її з Луїзою.

— Ах, так! Який-бо ви дбайливий, пане Горлодербі!

Пані Спарсіт сьорбнула з філіжанки чаю, ледь роздувши ніздрі свого коріоланівського носа і зсунувши чорні брови.

— Самому мені цілком ясно, — додав пан Горлодербі, — що кицюньці з такого товариства ніякого добра не буде.

— Ви маєте на увазі панну Товкматч, пане Горлодербі?

— Атож, я маю на увазі Луїзу.

— Ви були сказали тільки «кицюнька», а що йшлося про двох дівчат, то я й не зрозуміла, котру це ви так назвали, — пояснила пані Спарсіт.

— Луїзу, — ще раз проказав пан Горлодербі. — Луїзу, Луїзу.

— Ви тій Луїзі як другий батько, пане добродію.

Пані Спарсіт знов сьорбнула чаю. Коли вона, зсунувши брови, схиляла своє класичне обличчя над парою з філіжанки, здавалося, ніби вона якимись заклинаннями викликає пекельних духів.

— Якби ви сказали, що я другий батько Томові — цебто малому Томові, а не моєму приятелеві Томові Товкматчеві, — то, либонь, угадали б краще. Я збираюся взяти його до банку. Під своє крило.

— Ах, так? А не замолодий він для цього, пане добродію? — Оте «пане добродію» в звертанні пані Спарсіт до пана Горлодербі було видимою формальністю: вона радше демонструвала тим свою власну чемність, аніж повагу до нього.

— Так я ж не зараз його візьму. Ще ж його не вщерть напхали тими всякими науками, — відказав Горлодербі. — О, чого-чого, а наук йому не бракуватиме, не бійтесь! Він би рота роззявив, коли б дізнавсь, як мало тої науки було в моїй довбешці у його літа! — (До речі, Томові те, напевне, було дуже добре відомо, бо він чув ці слова вже зо сто разів). — Знали б ви, добродійко, як мені тяжко часом буває розмовляти з людьми про деякі речі, й щоб мене розуміли! Ось, даприклад, я допіру казав вам за фіглярів. ІІу що ви можете за тих фіглярів знати? В ті часи, як для мене бути вуличним фіглярем, перекидатися в грязюці здавалося б за божий дар, за виграш у лотерею, ви сиділи в Італійській опері. Ви виходили з опери, пані добродійко, в білій атласовій сукні, виблискуючи самоцвітами, що аж очі вбирало, а я не мав ані пенні купити смолоскипа, щоб посвітити вам до карети.