— Що ж до весілля, Луїзо, то я тебе прошу, прошу з таким трепетом у серці, що аж до п’ят мене проймає, — аби його справити чимскоріш. Бо як ні, то я добре знаю, що мені знов хтозна-поки чистої години не буде.
Ще як пан Товкматч вимовив слова: «Дозвольте рекомендувати вам пані Горлодербі», — Сесі рвучко повернула голову й спрямувала на Луїзу погляд, сповнений здивування, і жалю, й скорботи, і сумніву, і ще бозна-яких почуттів. Луїза відчула те, й не бачивши, не дивлячись на неї. І з тої хвилини вона враз відмінилась до Сесі — стала байдужа, холодна, гордовита, одно слово, тримала її на відстані.
Розділ XVI
ЧОЛОВІК І ЖІНКА
Почувши про своє щастя, пан Горлодербі відразу занепокоївся: адже цю новину треба було якось довести до відома пані Спарсіт. А як це зробити і що може з того вийти, він, хоч убий, не знав. Чи вона відразу збере своє манаття та від’їде до леді Скеджерс, а чи стане руба й відмовиться покинути його дім, чи в сльози вдариться, а чи в прокльони, чи їй розіб’ється серце, а чи вона сама розіб’є люстро, — пан Горлодербі не годен був того передбачити.
І все ж хоч круть хоч верть, а якось треба було це зробити. Отож він спершу був спробував написати їй листа, але, порвавши їх декілька, вирішив просто сказати їй усе.
Вертаючи з банку додому того вечора, на коли він призначив цю поважну розмову, він зайшов до аптеки й купив про всяк випадок пляшечку щонайміцнішої нюхальної солі. «їй же богу, — подумав пан Горлодербі, — як їй заманеться зомліти переді мною, то від цього їй і в носі облізе!» Але, хоч і озброївшись у такий спосіб, він зайшов до власної оселі не дуже відважно і став перед очі своєму пострахові з таким винуватим виглядом, наче пес, що допіру побував у коморі.
— Добривечір, пане Горлодербі!
— Добривечір, пані, добривечір! — пан Горлодербі підсунув свого стільця ближче до каміна, й пані Спарсіт відсунула свого далі, немов промовляючи: «Це ваш камін, пане добродію. Я ж не заперечую. Коли вам так до вподоби, займайте його хоч і ввесь».
— Та чого ви втікаєте аж на Північний полюс! — сказав пан Горлодербі.
— Дякую, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт і присунулась назад, одначе не так близько, як була.
Пан Горлодербі посидів трохи, дивлячись, як вона гострими кінчиками ножиць простромлює в шматку мусліну дірочки, що якимсь незбагненним чином мали його прикрасити. Та робота, в поєднанні з римським носом та густими бровами доморядниці, враз викликала в уяві образ яструба, що видовбує очі якійсь упертій малій пташині. Пані Спарсіт так поринула в своє діло, що збігла не одна хвилина, поки вона підвела очі, і аж тоді пан Горлодербі мотнув головою, щоб привернути її увагу.
— Пані Спарсіт, — почав він, — застромивши руки до кишень і пересвідчившись, що пляшечка в правій кишені відтикається легко, — нема потреби зайвий раз казати вам, що ви не лише походите з високого роду й здобули відповідне виховання, а ще й з біса розумна жінка.
— Справді, пане добродію, — відповіла вона, — це вже не вперше я сподобилась честі почути з ваших уст таку високу думку про мене.
— Пані Спарсіт, — провадив пан Горлодербі, — я збираюся вас здивувати.
— Невже, пане добродію? — відмовила пані Спарсіт запитливим тоном, однак цілком спокійно. Тоді поклала свою роботу й почала розгладжувати на руках рукавички, що їх не скидала майже ніколи.
— Я, добродійко, маю намір одружитися з Томовою Товкматчевою дочкою, — сказав Горлодербі.
— Справді, пане добродію? — відмовила пані Спарсіт. — Ну що ж, зичу вам щастя, пане Горлодербі, і сподіваюся, що ви дійсно будете щасливі! — В тих її словах чулась така сумна та мудра іронія і таке велике співчуття до нього, що Горлодербі, спантеличений куди дужче, ніж якби вона жбурнула свою робочу скриньку в люстро або гепнулась зомліла на килимок перед каміном, тугіше заткнув пляшечку в кишені й подумав: «Хай їй абищо, хто ж міг знати, що вона в он який бік зверне!»
— Від щирого серця бажаю вам, пане добродію, щоб ви були дуже щасливі, — провадила пані Спарсіт досить зверхньо: з цієї хвилини вона неначе назавжди взяла собі право жаліти його.
— Дякую вам, добродійко, — відповів Горлодербі трохи ображено й мимоволі знижуючи тон, — дуже дякую. Я й сам сподіваюся, що буду щасливий.
— Справді, пане Горлодербі? — солодко сказала пані Спарсіт. — Ну авжеж, авжеж. Певне, що ви сподіваєтесь.
Пан Горлодербі не знайшов, що відповісти, і запала досить прикра для нього мовчанка. Пані Спарсіт спокійнісінько взялася знову до роботи й лиш час від часу тихенько кахикала; і в тому кахиканні теж учувалася свідомість своєї сили й переваги.