На вулицях того літнього дня панувала спекота й курява, а сонце світило так яскраво, що пробивало навіть важкі випари, навислі над Кокстауном, і на нього не можна було довго дивитись простим оком. У фабричних подвір’ях з низьких підвальних дверей виходили кочегари, сідали на приступках, на тумбах, на огорожах, утирали чорні обличчя й дивились на купи вугілля. Ціле місто неначе пряжилось в оливі. Тяжкий дух розігрітої оливи стояв повсюди. Паровики лисніли нею, одежа на робітниках просякла нею, по всіх поверхах усіх фабрик цідилась і крапала олива. Повітря в казкових палацах було наче подув самуму, і люди в тій пустелі працювали насилу, зморені духотою. Але на тихобожевільних слонів не впливало ніщо. Їхні голови кивали так само рівно й обридливо і в спеку, і в холод, і в сльоту, і в сушу, і в погоду, і в негоду. Їхні тіні, що розмірно рухалися на мурах, заступали Кокстаунові тінь шелестливих дерев, а замість літнього бриніння комах ви могли там чути цілий рік, літо й зиму, від ранку в понеділок до вечора в суботу, гудіння пасів та коліс.
Дрімотно гули вони й цілий той скварний день, і від того сон та спека ще дужче морили людей, що йшли попри фабричні мури. Більші вулиці поливалося водою, в крамницях поспускали завіси, і там було трохи не так душно, але на фабриках, по завулках та подвір’ях було чисте пекло. На річці, чорній і аж густій від фарби, кілька хлопчаків, що вирвались на дозвілля — видовище досить рідкісне в Кокстауні, — катались у вутлому човні, що лишав за собою пінявий слід, і за кожним замахом весла з води здіймався нудотний сморід. Саме сонце, для всіх благодійне, було до Кокстауна жорстокіше за лютий мороз і, заглядаючи пильніше в його тісні закутки, сіяло там більше смерті, аніж життя. Так навіть око неба стає лихим оком, коли нездольні або захланні руки затуляють від нього те, що воно мало б благословляти своїм поглядом.
Пані Спарсіт надвечір сиділа біля вікна в банку, по тінистому боці розпеченої вулиці. Банк було вже зачинено; в таку пору, теплої години, вона звичайно прикрашувала своєю шляхетною персоною кабінет членів правління, що містився над приймальною залою. Власна її вітальня була ще вище, на третьому поверсі. Звідти з вікна, мов зі спостережного посту, вона щоранку співчутливим поглядом, як нещасну жертву, зустрічала пана Горлодербі, що простував через вулицю до дверей. Після його одруження минув уже рік, але пані Спарсіт ні на хвилину не давала йому пільги від свого невблаганного співчуття.
Банк Горлодербі виглядом своїм нітрохи не порушував розумної одноманітності міста. То був такий самий, як і всі, червоний цегляний будинок з чорними віконницями, зеленими завісами, двома білими приступками й чорними парадними дверима з мідяною табличкою на них та мідяною ручкою, схожою на крапку в кінці речення. Від оселі пана Горлодербі він різнився тільки розміром, бувши на номер більший, так само як інші будинки були на номер чи кілька менші за неї, опріч того ж від загального взірця не відступав нічим.
Пані Спарсіт була певна, що, сходячи надвечір поміж бюрка та письмове приладдя, вона вносить у кабінет правління жіночий — аби не сказати аристократичний — поваб. Сидячи біля вікна з гаптуванням чи плетінням у руках, вона тішилась думкою, що своєю витонченою особою вшляхетнює сухий діловий вигляд кабінету. Під враженням цієї приємної ролі пані Спарсіт уважала себе немовби за фею банку. Зате кокстаунці, проходячи повз банк і помітивши її у вікні, вбачали в ній дракона, що стереже сховані в банкових льохах скарби.
Що то за скарби, пані Спарсіт знала не краще за них. Уявлялись їй головно золоті та срібні монети, цінні папери, таємниці, що їх розкриття загрожувало якимись лихами якимсь людям (здебільшого тим, кого вона не полюбляла). Ну, а крім того ввечері, коли банк зачинялось, до неї переходила найвища влада над усіма конторськими меблями й над замкненою на три замки, окутою залізом коморою. Біля дверей того неприступного приміщення, на висувному ліжку, що зникало вмить, тільки-но запіють треті півні, прихиляв свою голову на ніч кур’єр. Далі, вона владарювала над склепистими підвалами, відгородженими від хижого світу шпичастими гратами у вікнах, і над усіма залишками й слідами цілоденної роботи — чорнильними плямами, зіпсованими перами, зламаними облатками та клаптями паперу, такими дрібними, що пані Спарсіт, хоч як силкувалася, не могла розібрати на них нічого цікавого. І нарешті вона була охоронниця невеличкого арсеналу з тесаків та рушниць, грізно розвішаних над одним з камінів у приймальні, а також неодмінної традиційної оздоби всіх фірм, що претендують на багатство, — ви опікуваних шерегою пожежних цебрів. Тримають їх не так задля пожежі, бо з них тоді користі мало, як задля тонкого морального впливу на відвідувачів, що, як давно помічено, майже рівний вражінню від золотого чи срібного зливка.