— А це правда, Макизьон, що ти збираєшся поступати до університету? — запитав один із тих, що колупалися у своїх целофанових пакетах.
— Правда.
— А навіщо?
— Учитися хочеться.
— Таке скажеш...
"Ага... Отже звати його Макизьон. Видно, хтось із цієї публіки нагородив хлопця тим прізвиськом, а воно й прилипло. І вже відхрещуйся — не відхрещуйся, нічого не вдієш. Так Макизьоном і залишишся поки життя. Це ж у козаків на Січі такий звичай був: Хмель, Жбурляй, Граб чи то ще що".
Професор розсердився на себе: "До чого тут такі паралелі?" Але настрій трохи покращав, і він переніс свої спостереження на тих двох, що сиділи поруч з Маки-зьоном. Досвідчене око і зринулі з забуття елементи фізіогномики майже одразу привели його до категоричного висновку: ті двоє — пропащі. А от Макизьон — перспективний матеріал. З ним цікаво було б попрацювати. Професор підвівся, щоб іти, і раптом почув:
— Я вас упізнав. Це у вас багато книг. Скажіть, будь ласка, а чому так часто змінюється український правопис?
— Ви ще попросіть мене прочитати для вашої компанії лекцію "Про літературу і мораль", — невдоволено буркнув професор, узяв з колін шахівницю й посунув додому.
Уночі погано спалося, мабуть, через те, що звечора був невдоволений собою. А вранці його знову потягло чи то до шахістів, чи то до об'єкта учорашніх спостережень. Двоє і Макизьон сиділи на вчорашньому місці. Один з них щось жував, другий латав торбу, а Макизьон намагався розібрати якесь довге речення. Професор підсів ближче.
— Скажіть мені по-чесному, а що вас силує морочити собі голову?
— Учитись хочеться.
— Наш Макизьон до університету вступає, — пояснив той, що орудував голкою.
"Типові шизики", — знову прокинувся десь усередині професора монстр фахівця. — "А раптом ні? Раптом я помиляюся? "Вчитися хочеться!" — у цьому щось-таки є. А ну, як добре попрацювати з цим "самородком"?! До речі, треба зазирнути в етимологічний словник, що воно за слово "макизьон"? Багацько ж, видно, дав Господь цьому хлопцеві зі своєї щедрої руки, коли він у своєму становищі про університет думає. А що, коли в нього, як то мовиться серед студентів, "склеїться"?! Цієї ночі професорові спалося добре.
Наступного дня Дмитро Іванович рушив до парку, як на роботу. Зваживши усі "за" і "проти", з'ясувавши, що у хлопця лишилося в голові після школи, а також, що саме вабить його в майбутньому навчанні, вони погодили план підготовки в такий спосіб, щоб наступного року Маки-зьон був готовий подавати документи до вступу в університет. "Отже, у нас є літо, осінь, зима, весна і шматочок наступного літа. Так?" — уголос підсумував професор нараду, а десь усередині, мабуть, там, де живе душа, багатозначно забриніла бадьора струна.
Відтоді безцільне й одноманітне життя професора виповнилося якимось загадковим для нього самого змістом. Вони зустрічалися й працювали переважно в ранковий час, коли в парку майже не було отих витріщак і роззяв, що дратували самим своїм існуванням. Доки тривав теплий час, додому професор свого учня не запрошував. На це в нього були свої міркування, головним з яких було несподіване відкриття надзвичайної корисності свіжого повітря для акумуляції його розумової й педагогічної потуги, молодечого азарту, затятості, якої він давно не відчував. Його підбадьорював феномен "чистого аркуша" в особі цього загадково впертого і водночас піддатливого спудея, надихало навіть те, що їхні уроки щоразу заворожено спостерігали двійко Макизьонових друзів. Протягом цілого уроку вони тихо, мирно сиділи навпроти на лаві, зхрестивши руки на грудях, не колупалися в своїх торбах, навіть у шахи не грали.
"Хто вони, ті двоє?" Як з'ясував згодом професор, адміністрація парку залучала їх до прибирання чи впорядкування території після різноманітних мітингів, демонстрацій, інших масових заходів, а також сезонно: восени, коли треба згрібати листя, та взимку — чистити від снігу паркові алеї. Мешкали вони, виявляється в якомусь підвалі. Макизьон прибився до них кілька років тому холодної осінньої ночі. Більше ніякої інформації про тих двох професор не вивідав, та вона його не дуже й цікавила за наявності інтересу і приязні, що народилася до хлопця, бажання й надії, що він допоможе йому скласти вступні екзамени, стати студентом і, отже, змінити спосіб життя.
...Сипався на землю білий квіт магнолій у парку, цвіли тюльпани, буяла весна і наближався вирішальний етап, останній бій. Хлопець працював так надсадно, наче в праці хотів утопити свою затаєну тугу. Розповідати про своє минуле професор його ніколи не примушував. Програма одна: мова, література, історія, твір. Ї хоча школу Макизьон закінчив давно, але ви-моги на вступних екзаменах у той час були завжди одні й ті самі.