Разом зі студентами в Криму працювали шістдесят дев'ять викладачів. А студентів? Прикиньте самі, якщо Виконавчий комітет Кримської обласної ради по закінченні збирання кукурудзи оголосив подяку аж трьомстам вісімдесятьом студентам! От тільки незрозуміло, за що конкретно нам дякували, за саму участь у збиранні, чи за певну кількість центнерів? Ми самі своїми досягненнями не дуже пишалися. Хоча б тому, що і наша кукурудза, і наші побутові умови були... як вам сказати?.. Ні, краще, ніж наш керівник-латиніст написав у своєму листі до дружини, не скажеш: "Родная Сонечка! Здесь, как на войне, только не убивают... А кукуруза не крупнее, чем собачий хрен. Но ее очень много!.." Далі цитувати не можна. Листи — це інтим. Досить і того гріха, що ми вже взяли на душу. Але так сталося, що це недописане письмо латиніста знайшла Клава Доцик біля сільського клубу, в якому ми всі мешкали: хлопці на сцені, дівчата в залі. Усі на підлозі, а двоє кураторів — на лавах.
Якщо шанувальник латини виливав свою тугу з приводу тутешньої кукурудзи в листах до коханої Соні, то ми — горлаючи на всі заставки модну "Мучу", щоправда перелицьовану та ще й на російську мову.
Отже, зразок студентського фольклору у виконанні кукурудзяного ансамблю:
— Гарна пісня, — дослухавши до кінця, сказав другий наш керівник, — хоч і російськомовна".
Та попри все працювали ми сумлінно. Зважте самі — аж шестеро з нашої академічної групи були серед відзначених. Усіх не буду називати, але одного з них назву, хоча б тому, що сьогодні він видатний український поет, прозаїк і кіносценарист Олесь Лупій. Колгоспне начальство обіцяло, що за нашу роботу нам ще й заплатять по 3 карбованці за трудодень. Попри безкоштовне харчування. Але при кінці бригадир підсумував: грошей не буде, бо ніхто з вас трудодня не відробляв, а те, що з гріхом навпіл заробили, проїли. Дарма! Зате колгоспних кавунів наїлися досхочу. Маленькі, соковиті, рожеві й запашні, мов троянди. Носили їх з бахчі до клубу мішками, а їли, заюшуючись, рожевий сік струмками стікав по лицях.
Найпам'ятнішою подією тодішнього кукурудзобрання була травма, що її зазнала наша староста, Галя Король. Ото ще... Гасала, як причмелена, верхи на конях. Звідки це в неї?! Коні там були справжні татарські, не такі здохляки, як у баби Варки на фермі. Одного разу невдало проскакала у ворота, зачепивши ногою за стовпа. Коняка побігла далі, а в неї перелам ноги. Дуже складний. Добре, що нагодився
Олесь Лупій. До університету він трохи вчився на медика. Вчасно надав першу допомогу. А тоді місяць у Саках, у райлікар-ні. Загалом я ту Галю трохи не полюбляла, але тоді дуже співчувала.
Цікавіше було наступного року на Кіро-воградщині, у Великовиськівському районі. Місиво чорнозему, бурти картоплі і куратори — Андрій Олександрович Білець-кий і Тетяна Чернишова, двоє закоханих в античність і одне в одного. Вони тоді щойно побралися, і їхній медовий місяць збігся з кураторством у нашому трудсеместрі. Між собою наші куратори спілкувалися латинською та грецькою мовами не менше, ніж рідною, А ще за допомогою цитат і віршів. Вдягнені були по-фронтовому, у військових одностроях кольору хакі. Т.Чернишова з букетиком польових квітів, А.Білецький з томиком античної поезії.
Бригадир одразу зрозумів, що наші керівники не дуже тямлять у сільському господарстві, і тому встановлював для нас, як нам здавалося, надлюдські норми. Ми обурювалися, але ж не хотіли засмучувати закоханих викладачів, яких ми любили й поважали.
— Це знущання з бідних студентів. По три сотки картоплі на день, — увірвався терпець у поета Феді.
— А що таке сотка? — перепитав куратор. Федя й сам не знав, але впевнено сказав: — Багато.
— Гаразд, — переговорю з бригадиром, — пообіцяв професор.
Чи говорив він з ним, чи ні, але метико-вана Клава Доцик винайшла "обхідний маневр": "Треба бригадира задобрити самогонкою". Подіяло! Норми стали "людськими", і ми відробляли свій трудодень. А взагалі ми "вколювали", особливо хлопці на буртах. Знаєте, що таке "буртувати"? Краще не питайте. Надто у хлопців, бо почуєте таке, чого ще не чули.