Найприкметнішою подією у колгоспі на Кіровоградщині були наїзди професора І.П.Кучеренка, призначеного контролювати хід сільгоспробіт у студентському виконанні. Це з його ініціативи влаштовувалися унікальні змагання серед дівчачої половини.
— Хто краще з дівчат принесе з криниці два відра води на коромислі, тому додам півбала на екзамені з української мови!
Той, кому довелося вчитися у професора Кучеренка, пам'ятають його вимогливість і принциповість. Боженьку мій! Як же ми старалися підкорити те кляте коромисло! Особливо киянки, професорські доньки. Треба віддати належне тогочасній університетській справедливості: у колгоспи їздили всі без винятку студенти, тобто й діти викладачів, деканів, секретарів парткому і навіть проректора університету професора П.П. Удовиченка... Ой-ой! Хтось стукає у двері. Певно, латиніст із поетом Федєю.
— А ми вже давно чекаємо на вас. "У нас тут, як на війні, тільки не вбивають", — кімната вибухає реготом, а латиніст нібито ніяковіє. Чи то нам здається.
До викладачів, що приходили до нас у гуртожиток, ми завжди ставилися з повагою і цікавістю, бо, як і в колгоспі, в поза-академічний час вони ставали іншими, ближчими, не такими офіційними, як в аудиторії чи на зборах. Хоча, як на сьогодні, дистанція між викладачем і студентами була більш відчутною.
Нареготавшись досхочу біля відкритих дверей, перейшли до столу, почали вмощуватися на ліжках, стільців не вистачало, бо на наш регіт у кімнату один по одному посунули сусіди. Латиніст постав перед нами ще в одній іпостасі, неабиякого знавця українського фольклору, затягнувши несподівано:
Потім факультетський поет Федя засипав нас віршами українських класиків, своїми власними та однокурсників — членів літературної студії. Тоді враз зупинився:
— Що це я все вірші та вірші. Зараз буде проза про студента Цубу і доцента Трояна. Слухайте, тюті, бо ви завжди найцікавіше пропускаєте.
Поет Федя мав феноменальну пам'ять і неабиякий хист художнього домислу. Цу-ба — це наш однокурсник, а вчорашню лекцію доцента Трояна ми справді прогуляли. Тож нашорошили вуха.
— Троян учора був в ударі. Цуба також. Послухайте, чим це обернулося:
Розпочав доцент свою лекцію ефектно:
"Сила людського духу в епоху європейського Ренесансу сягнула таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі". В аудиторії, окрім вас, тюті, — "повний аншлаг", студент Цуба, як завжди, на своєму місці, на дошці поганих слів немає. "Як же сьогодні славно!" — подумав доцент Троян. І раптом ліворуч від кафедри, на підлозі доцент побачив довгастий чотирикутний папірець. Це, тюті, був не папірець. Це була купюра — 100 крб. Доцент і далі ще натхненніше продовжував лекцію. Але час від часу його погляд падав донизу. " Ні-ні, ці земні помисли не для мене, не для моєї дзеркальної душі", — так доцент подумки відганяв від себе спокусу. Але безуспішно. "Що б воно означало? Якби за цією кафедрою опинився Данте чи Петрарка, чи ходили б вони навшпиньки навколо злощасної купюри, як оце я? Яка бридота в голову лізе. Мораль і етика — кредо педагога. Але ж муляє!"
Він перебіг очима по перших рядах слухачів, погляд його раптом упав на Цубу, і його, мов ножем, різануло:
"Ця підступна пастка, мабуть, справа його рук. Студенти — народ жорстокий. Вони, напевно, усім викладачам підкидали: "візьме — не візьме; візьме — не візьме". Тільки всі мовчать.. Мовчатиму і я. Але ж де йому (погляд на Цубу!) взяти 100 карбованців (погляд на купюру!)? Це ж великі гроші (погляд на купюру!), половина доцентської зарплатні. Мабуть, фальшиві (погляд на Цубу!). Ну, чого воно мені так муляє?!"
— Так-так, тюті! А поміж цими позирками та міркуваннями Троян продовжував викладати своє бачення Ренесансу, — завважив Федя.
"Його робота! — тривав тяжкий розумовий процес у голові доцента.- Він! Цуба! Усе за це говорить. Сидить завжди на першій зліва парті, у жовтій кофті-бобочці. Ніколи нічого не конспектує і, здається, не слухає. Сидить і спить. А після лекції висипає стільки запитань та ідей, як маку до різдв'яної куті. Це він підкинув фальшивку. Минулого разу цей зух раптом питає: — А це правда, Анатолію Герасимовичу, що крокодили розмножуються тільки на волі? — А яке відношення це має до моєї лекції? — А я думав, що ви знаєте. До речі, Анатолію Герасимовичу, ваш годинник несправно ходить. — Як це? — Минулого разу ви нас відпустили на перерву на сім хвилин раніше. — Ви б любили таку людину?! Я, в усякому разі, нездатний... І чого це мене сьогодні все так дратує і відволікає. Ще й "Веснянка" в залі клубу почала репетицію: "О-о-черет лугом гуде, Сава рі-і-чкою бреде..." Треба зробити замислений вираз обличчя і прочитати напам'ять щось із Петрарки. Ну, хоча б оте: