— У колону становись! — почулося.
— Равняйсь! Смирно!
"Смирно" не виходило. Бо, коли ведуть на шибеницю, голова сама хилиться додолу.
Баба зачинила двері, зайшла до хати й заголосила:
— Ой, буде біда з моїм Мишею! Чує моє серце. Побоялася, злякалася. Невже і цей, свій, приставив би автомата до грудей, як ото німець, коли боронила собаку, Рекса? — "Приставив би, бабо Варко, і не здригнулася б рука "за приховування дезертира. Таке вже було в селі." — Але ж як тяжко, як тяженько!
Баба Варка була жінкою побожною і забобонною, тож молінням її після того дня не було кінця. "Ой, не проститься мені той гріх", — приголошувала вона по кілька разів на добу.
Людина від народження не добра й не лиха. Але час і обставини раз у раз підштовхують її чи в один, чи в другий бік. Під час окупації нашу хату уподобали німецькі офіцери й розташувалися у ній з комфортом. А нас трьох — бабу Варку, її неповнолітню доньку і без малого п'ятирічну мене — випхали у пристьобник. Це така собі шопа над льохом. Не раз я бачила, як баба, впавши навколішки, випрошувала в когось із офіцерів щось їстивне: "Паночку, дай сироті сухарика". І той, коли був у доброму гуморі, кидав межі очі якийсь недоїдок.
Баба Варка боялася, як німців, так і своїх. Приходили німці — вішали і спалювали партизанів і тих, хто їм допомагав. Приходили свої, червоноармійці, вішали тих, хто був помічений у зв'язках з окупантами...
Молодий солдатик, що просив сховати його, помилився. Не "кілька днів" ще над Дніпром і Касатовичами гуркотіли гармати й гули над головами літаки. Аж до початку листопада точилися бої, що мали підготувати й забезпечити визволення Києва. Розривали гладінь Дніпра вибухи бомб і снарядів, злітала до неба скривавлена земля. Чим вона завинила перед людьми?! Чого не поділили між собою зверхни-ки двох країн?! Що може приборкати цю руйнівну людську зваду?! Нічого цього не могла збагнути баба Варка, що все життя, замість підпису, ставила хрестика, бо була неписьменна.
— Що ж з тим хлопцем-солдатиком сумним сталося? Чи вцілів він, чи загинув? Піду, мабуть, до ворожки Йовмини-хи. Чує моє серце, що не побачу я Михайла. І все через отой мій гріх.
Боялася... А ви б не боялися?!
"12 лютого 1943 року вдосвіта карателі оточили село Ошитки — розповідала згодом баба Варка і своїм, і чужим. — І згоріла того дня живцем уся родина діда Мок-ренича: донька, троє її дітей, сам дід і його дружина. Серед тих трьох дітей була й моя невістка Дуня. Прийшла перевідати рідню. Пам'ятаю, довго вмовляла її не ходити: зима люта, вітрюган, завії. Не послухала, Закатували душогуби мою Дуню. Зойки було чути в кінці села".
Свого часу Томас Манн писав: "Смерть близької людини завжди звертає наші думки до високого, неземного". А така?! Така смерть може спричинити божевілля навіть у того, хто має серце з каменю. Серце кам'яне не буває. Це лише метафора. А ви гадаєте, чого баба Варка злякалася? У народі кажуть: найгірше тому, хто помирає. Для родичів і близьких є ліки, серед них може бути багато чого, для декого, приміром, мистецтво, але всеохопніші ліки — то, звісно, час. У мертвих такого шансу немає.
Життя у молодої Дуні (їй було неповних дев'ятнадцять) забрали нелюди, у яких не було обличчя, бо було... багато облич.... Була потвора з багатьма обличчями. Забрали життя у молодої жінки, що любила працювати і співати:
За гіркими думками баба Варка почула, як брязнула клямка в дверях. Онука прийшла.
— Не верне, Полю, мій Миша, а твій батько. І все через мій гріх.
— То треба було заховати отого черво-ноармійця.
— Розумна дуже... Піду краще до Йов-минихи. Понесу яєчок. Тільки її карти правду кажуть.
— Нема чого до неї ходити. Онук баби Йовминихи тою колодою у підкидного дурня з хлопцями грає. Краще б ті яєчка мені дали, бо в голові паморочиться, — дратувалася онука.
— Розумна дуже... Краще полізь на калину та пошукай ягоду, поки птиця не склювала. А я піду-таки до Йовминихи.
"Живий, Варко, твій Миша. Моя карта не збреше", завчено бубоніла Йовминиха, а баба Варка клала яєчка, кланялася низенько і птахою летіла додому.
"Живий"... звичайно, живий. Адже й листи були. Три письомця; одне до сільської ради, двоє додому, з них одне для Полі".
Баба Варка не знала грамоти, тому всі листи перечитувала їй онука. Два листи були писані 1943 року, останній — другого січня 1944 — го. На всіх трьох — печатка: "Просмотрено. Военный цензор 1378". Найчастіше Поля читала той, що був адресований їй: