Колишній підводник, капітан 3-го рангу, що в сухопутних військах дорівнює майорові, Дмитро Іванович Стригуб, з'явився у нашій школі одразу після війни Він став справжнім скарбом для тодішньої сільської освіти. Вів уроки математики, фізкультури, гурток співів.
Катерину запримітив у восьмому класі. Здорова, повнотіла, з червоними пухкенькими губами, темними косами і чорними, як вуглинки, очима. Більше мовчить, за неї розмовляють очі. Їй важко давалася шкільна наука. І, хоч сільські хлопці називали її Ступою, самі увивалися коло неї, мов джмелі у квітнику. Учитель математики і фізкультури — таке одразу помічається — прихильно ставився до Катерини. З усіма по-воєнному: встань, сядь, думай. А з нею інакше. На контрольній з математики стане близенько коло її парти і наче ненароком "умножить" ( спершу він розмовляв російською). Тоді цифру якусь назве. Теж ненароком.
— Так це ж відповідь! — раділи ми.
Скажіть, на милість, хіба цього мало, щоб хтось із шкільних лобурів крейдою на Катерининій парті намалював: "Ступа + Д. І. = Л."
Жила Катерина удвох з матір'ю-удо-вою, як і більшість наших учнів. Їхня хата стояла осторонь села, так що грядка з картоплею упиралася в сосняк. Капітан часто ходив до лісу: у його краях — усе степ та степ.
Була неділя. Учитель забрів на галявину: під деревом сидить Катерина, корову з телям пасе.
— Гуляєш?
— Аякже. Припасую теля, бо в череду йому рано.
— А чому без книжки?
— А навіщо?
Книги ніколи не викликали в неї зацікавлення. Вона й пробувала щось читати, та ніколи не могла зосередитися, тому й кидала. Може, не ту книгу їй давали.
"Тільки баки дітям забиває те читання",-скаржилася вона матері..
— Книга, доню, дуже корисна, навіть під старість. Ти тільки подумай ось, чому твоя мати до цього часу може співомовки Рудан-ського на пам'ять переказувати?! І не тільки Руданського! А Лесю Українку! Ой, якби не війна, далеко пішла б твоя мати Лисо-вета... Одного не можу зрозуміти, хто тобі заклав у душу таку нехіть до книжок...
Мовчазна, з засмаглим обличчям і великими, як на її вік, босими ногами, учениця восьмого класу викликала в Дмитра Івановича якісь незбагненні імпульси і неспокій, від яких завмирало серце, з'являлося почуття сорому. І, не знати звідки, висіялася думка: "Погубить мене Ступа".
У селі життя прозоре. За десять кілометрів відомо, у якій хаті вчора гнали самогон. Тому в понеділок побачення вчителя й Катерини у лісі жваво обговорювала не тільки школа. Проте, на носі був червень, а отже, у лісі суниці, а в школі іспити, тож новину, яку сорока на хвості принесла, швидко й забули. Окрім того, у школі Катерина більше не з'являлася. Покинула та й капець..
Тієї ночі у Лисоветиній хаті світилося мало не до ранку. Удова виховувала доньку.
— Я думала, Катю, ти вилікуєш мою душу. Вивчишся, людиною станеш. Ти ж бачиш, як я живу. Як трава. А цей колгосп з його трудоднями... Якби не грядка та не Лиска, давно б старцювати пішли. Згоряє душа моя, плавиться і тане остання надія.
Це вже, доню, я не з тобою балакаю, а з твоїм батьком, якого ти у вічі ніколи не бачила. Найстаранніші та найздібніші незабаром повернуться у село. Якщо не назавжди, то хоч у гості. Повернуться шанованими людьми — лікарями, вчителями, агрономами. Чи не пошкодуєш тоді?
— Ні! — сердито одрізала дівчина.
Тоді підійшла до матері, пригорнулася і
більше очима сказала: "Не треба побиватися, мамо. Важко мені і незрозуміло з тими книжками. У лісі — інша справа: над кронами сосон ясніє високе небо, а долі — зарості пахучої черемхи. А скільки на привіллі квітів! Сині, жовті, червоні, а головне — живі". Катерина знала в Кокорі кожну стежку, дорогу, кожен брід, кожне дерево. Ось недавно зрубано, а це всохло від старості, а цьому болять, мабуть, якісь вавки, бо шишки на стовбурі. Дівчина вчувала попри лісовий гомін то притлумлений стогін, то гірке голосіння. То озивалися братські могили. Їх у лісі було дві і одна в самому селі, біля сільського цвинтаря.
То була остання педагогічна спроба матері. Безсила мудра Лисовета змирилася з вибором дочки.
— Ти б, Катю, занесла колись молока вчителю Кажуть, на скоромному перебивається чоловік. А робота ж у нього важка, умственна. Він, — гомоніла мати, — гарна людина. Має шану в селі, хвалять дуже люди.
Офіцер, капітан 3-го рангу і в запасі залишався офіцером. На уроках фізкультури вимотував учнів "стройовою підготовкою". Але його другою любов'ю після математики був співочий гурток. Йому він віддавався зі щирою пристрастю і наполегливістю. І так запалював гуртківців, що ті аж надривалися виспівуючи, очевидно, його улюблену часів юності: