Що не кажіть, а справедливий, вимогливий викладач не кожному студентові до вподоби. А він наче наскрізь бачив кожного з тих, хто домагався стипендії не сумлінним навчанням, а спробами розжалобити викладача своїми, часом вигаданими негараздами. "Трійок" і "незадовільних" оцінок не шкодував, не боявся, що саме за це про нього думатимуть погано. "Знаю, не всі люблять. Пережили блокаду, переживемо й це". Його лекції стимулювали бажання самому розібратися у тому чи іншому літературному явищі. "Для історії літератури, — полюбляв він казати, — не існує особистостей, подій і творів, не вартих уваги, Для неї все має значення: і талановите, і посереднє, і сміливе, прогресивне, і конформістське, консервативне. Важливо правильно розставити акценти". Він вкраплював у свої лекції цитати чи згадки про заборонених тоді авторів, про літературну молодь, явище, що згодом дістане назву "шістдесятництва".
"Як же тепер без нього? Що ж тепер буде?"
А нічого. Літаки літатимуть. птахи співатимуть, буряки сапатимуть, заліки студенти складатимуть. З приводу звільнення професора Минка, як не дивно, особливих жалів не виникло. Дехто навіть запевняв: "Нарешті, на факультеті зросте успішність, побільшає студентів, що одержуватимуть стипендію". І та "більшість" була задоволена. Тільки не наша кімната. Ми сприйняли те звільнення, наче втрату своєї частки на спадщину. Особливо гострою була реакція байдужої до всього Тетяни Віяр:
— Таж він збуджував аудиторію самою своєю присутністю, що вже казати про його гуманітарні знання. Мені, дівчата, подобалося все, що він писав. А коли виникали суперечки, я завжди була на його боці. Особливо, коли це торкалося "моло-домузівців".
— Овва, наша засоня прокинулась після летаргії і підключилася до літературного процесу, — зреагувала ерудитка Зоя.
— Зою! А хто ж тепер напише нашій соні дипломну роботу?! — підштрикнула Аля, натякнувши на стару історію, коли ультрапринциповий професор особисто і навіть у присутності членів кафедри диктував висновки до курсової роботи, яку ніяк не могла завершити Тетяна. "Мені це дешевше обійдеться"! — виправдовувався тоді перед враженими колегами професор.
— Дівчата, бачите, яка вона жорстока, ця Колосовська! Ви всі мене не розумієте... — зайшлася плачем Тетяна.
— Вієчко, рідненька! Та я ж тільки пожартувала, — кинулась Аліна обціловувати нашу молдаваночку.
Кімната, дешевий зелений абажур, волога у чорних молдавських очах Тетяни, білість гарних рук Колосовської і чотири склянки чаю на столі, — усе змішалося в мої пам'яті. Усе таке дороге. Усе минуло. Але воно було. Дівчата одразу помирилися, бо все-таки вони були однодумцями. Пізніше факультет зазнає інших втрат у викладацькому складі, але... Літаки літатимуть, буряки сапатимуть, літню екзаменаційну сесію студенти складатимуть.
Склали й ми. Геологи надовго поїхали в експедицію на Далекий Схід, ми роз'їхалися навсібіч: хто піонервожатою до піонерського табору, хто до батьків на відпочинок, а я до баби Варки в село Касатови-чі на Дніпрі.
Яскрава мить мого дитинства, з якого я ступала у широкий світ, пов'язана з селом Касатовичі. Тож хочу отут, негайно освідчитися йому в своїй любові, як чоловіки освідчуються жінкам. Роблю це тому, що невдовзі воно стане дном Київського моря. Моє освідчення буде довге, як дорога від села до соснового лісу Кокори. Коли вмирає людина, від неї залишається горбик землі, від тебе, рідні Касатовичі залишиться тільки вода. Вчені-фольклористи і письменники-фантасти пишуть, що вода, земля і вогонь — живі істоти. Письменникам-фантастам не вірю, а от ученим... Адже ти, село моє, житимеш і під водою, як жило у голодні післявоєнні роки і під час окупації. Навіть ті корчі, що з'являться через багато років на обмілілому Київському морі, це не простягнені руки. Ні, милостиню в Касатовичах просили тільки зайди. Дніпрова риба, ягоди, гриби, всіляке зілля та шовковиця, що росла у кожному подвір'ї, рятували людей від голодної смерті. Жінки знали, де яку ягоду, яке зілля брати. Те в Кокорі, те в Боровиці, а ось ожину — тільки в Ровжах. Велику, як оливки, запашну. А дніпровська риба з нехитрими назвами: чехоня,виблиця,червонопірка, яку сушила баба Варка! Таку рибу ви знайдете тільки в Касатовичах.
У сусідньому селі Сваром'ї теж уміли сушити, але не так. Баба Варка одного разу частувала своєю рибою якогось відомого українського письменника, що заблукав під час полювання, то він назвав ту рибу "одним з реальних див України" і просив дати рецепт її сушіння. Баба не заперечувала, хоча застерегла: справа не лише в рибі, а й у печі, і висловила сумнів, що у міських печах, якщо вони взагалі там є, навряд чи вдасться посушити рибу так, як у неї. Утім рецепт все-таки дала.