— Оце кажуть, що підміна одного виду мистецтва іншим, наприклад, театр — кі-ном, телебачення — кіном, негативно впливає на мистецтво взагалі. А як ви думаєте, Матильдо Василівно?
— Ви прийшли до мене, щоб саме про це поговорити?
— Та ні, щось із вухом, — призналася Христя.
Мася ввічливо всміхнулася. Слоїк з рідиною, бинт і кашеміровий шарф господині в одну мить опинилися на столі. Рідина — не що інше, як борний спирт, з бинта, усі знають, робиться гнотик, шарф — на голову. І доки Мася показувала родинні фотографії, гостя відчула, як приємне тепло розлилося по всьому тілу.
На знак вдячності, вона знову вдарилася у "високе".
— А мій чоловік цього літа пасіку і курінь на дачі поставив.
— А до чого на дачі курінь? Пасіку — зрозуміло: бджілки літають, медок носять, А до чого тут курінь? — уже сердито запитала Мася.
— Час нам стати свідомими українцями. Нація гине, забуває свої традиції. Щось треба робити для рідного краю.
— Курені по городах поставити?
— Ви, Матильдо Василівно, хоч і волинянка, але якась далека від національних інтересів. Курінь — це національна атрибутика. Скільки ж у ньому рідного, степового, українського!
— Я вже готова заплакати від розчулення. А ви не думали у своїй квартирі паркет замінити на долівку?
— Ви жартуєте чи знущаєтесь?
— Я серйозно... До речі, як вухо?
— Ліпше. Таке млосне тепло пішло по всьому тілу. Ніби помолодшала. Знов жити хочеться. Як у того поета:
— То ви й Олеся знаєте?
— А ви, Матильдо Василівно, думали, якщо мій — прозаїк, то для мене поезія вже й не існує? Я багато читаю. Десь навіть вичитала, що подружжю пасує гармонійність. От я й стараюся. Як ми з вами, Матильдо Василівно, добре поспілкувалися. Піду вже. Мій зараз, окрім своєї прози, в теорію літератури вдарився, У педінституті запропонували курс лекцій прочитати з цієї галузі. А пасіка і молодь — то стихія мого прозаїка.
Мася замкнула двері за сусідкою.
— Прости Господи, яка ж вона... — хотіла додати погане слово, та стрималася, — ...обмежена.
У серйозному літературознавстві існує такий продуктивний прийом, як порівняльна характеристика образів, що полягає, зокрема, у співставленні спільного і відмінного. Застосувавши цей прийом до образів героїнь нашого будинку, можна сказати, що усе спільне у них перебуває на поверхні: Стать — жіноча, соціальний статус — дружини лауреатів, місцеперебування — не лише один і той самий будинок, а й той самий під'їзд. А от щодо відмінного....
Удома Христина Олександрівна зірвала з голови Масин кашеміровий шарф і без будь-якої передмови виклала:
— І де вони гроші беруть?! Петре, чуєш? Уже й євроремонт зробили "бідні поети". Двадцять дві тисячі баксів коштує той ремонт.
— Звідки ти знаєш?
— Це ти ніколи нічого не знаєш. Ледве до ста рахуєш, рівно стільки, скільки тобі у видавництві за твої новелки платять. А я прикид зробила правильний. Може, й не двадцять дві тисячі, а більше. Сьогодні там була. Правда, далі кухні не пустили.
— Нехай роблять і євро, і все інше, коли гроші люди мають.
— Це ти називаєш "мають"?.. У цього є й інша назва...
— Брехня! — захищав колегу по перу прозаїк Петро.
— Я ніколи не брешу. Звички такої не маю. Просто поінформована.
— Твоя інформація... Ти б краще роботу собі якусь пошукала. Здорова. Маєш диплом про вищу освіту. Діти дорослі. Ма-ся уже відділом керує...
— Керує... Знаю, як вони тепер керують. Он нашою Люсею добре покерували... А по-друге, я пенсіонерка, і чоловік у мене лауреат.
Петро зблід і замовк. "Погань", — хотів кинути уголос, але стримався. Сидів і мовчав, Довго мовчав. Тільки очі зайнялися якимсь дивним блиском. Так бувало завжди, коли в голову приходила цікава думка, вимальовувався оригінальний сюжет.
...Колись... На столі у прозорій склянці, виповненій по вінця водою, стояли настурції, простенькі, але такі любі квіти. Особливо темно-рожеві. Ті настурції щороку висівали у сусідньому садку. Росли там також ромашки і духмяний табак. А ще невідомі йому космея і кореопсис. У вимові власниці багатого садка космея оберталася на щось подібне до "змія". А грядки у садочку пололо дівча на ім'я Христинка, донька господині. Його завжди огортав туманець щастя, коли він споглядав той садок, квіти, дівчинку, що поралася у квітнику. У Петрової матері також росли квіти — чорнобривці, мальви. Але вони не викликали таких почуттів, не вражали красою свого існування. Може, тому, що біля них не було дівчини з довгою рудою косою? Рано-вранці він прокидався, і ноги самі несли його до тину, за яким починався сусідський садок.