Выбрать главу

— Чого це ви, мадам, так відверто вдягнені?

— Це природа. Її не треба соромитися, Нею люди милуються, тільки не Пікузи.

Гідність не дозволяла відплатити їй тим же. До того ж день тяжкий: жалоба в місті. У Львові під час авіа-шоу військовий літак упав у натовп глядачів. Вісім десятків людей загинуло, понад сто поранено. Навіть у кафе навпроти вимкнули музику, А я буду з Христиною скузуватися у такий день. Повернувся й рушив до ліфта. А оскільки поети за будь-якої ситуації залишаються поетами, то в думці процитував із "Марії Чурай":

...вона ходила якось боком. Кляла Бобренка на усі лади. А ненаситна! — що нагледить оком, то дзьобом так і вихопить з води.

д: Ось так, шановна Інно... не знаю, як вас по-батькові. Мабуть, настав час підсумувати усе набалакане про пенсіонерів і про пенсійне життя-буття. Що ми маємо? По-перше...

ж: Дзвонять у двері!

д: Кого це так пізно несе? Спитайте, будь ласка, не відкриваючи, хто там? Вам ближче до дверей.

ж: (стишеним голосом) Якась Ольга. д: Ця Ольга — торба з дустом. Але колега і теж пенсіонерка. Впустіть її. о: Полю, це я. д: Та вже бачу. Чого тобі? о: Полю! Завтра мітинг на Воровсько-го. Протест. Зносять Сінний ринок. Не проспи.

д: Я на мітинги не ходжу.

о: Як це? А під час помаранчевої хіба не бігала?

д: Таке буває раз на сто років. Усе, Ольго.

о: А що ви тут робите?

д: Інтерв'юємось!

о: О, я таке люблю. Ви, пані журналістко, цю Поліну не слухайте. Скритна дуже. А я інша. У мене вся правда на долоні. Наш суддя каже: "Якби, Ольго Антонівно, усі злодюги були такі, як ви, нам набагато легше б працювалося". Ходімте до мене! Душу відведу з розумною людиною. Живеш тут з лауреатами різних премій, а поговорити нема з ким. Та про це потім. Спочатку я розповім вам про те, як любив мене відомий на весь світ перекладач. Я й прізвище назву на всю Україну — Микола Лукаш. Я ж не Поліна. Та скритничає. На зло їй, на все буду дуже художньо відповідати. А то Поліна весь час дорікає: "Не захистила дисертацію, не захистила дисертацію..." Воно мені треба? д: Зараз буде співати. о: І заспіваю. Ось, у перекладі Миколи Лукаша:

Ой, немає, як у маї, Коли яблуня цвіте, Ой, немає, як надвечір, Коли милий мій іде.
Як побачу, як почую, Все озветься у мені, — Вся душа моя палає, Вся душа моя в огні.

д: А що я казала? Олю, годі вже. Іди собі. Тобі рано вставати.

ж: Оригіналка.

д: Торба з дустом, а не оригіналка. Це ж треба таке: закінчила філологічний факультет у Львівському університеті, аспірантуру. Працювала у школі, якихось редакціях, у столичному ВНЗ. А вийшла на пенсію, підробляє прибиральницею у райсуді. І це при чоловікові і трьох дорослих дітях. Але хай їй грець. Давайте про своє.

Отже підсумуємо набалакане, щоб ви мали краще уявлення про матеріал для вашого задуму на тему "Як там вам на пенсії?"

Перше: Нам завжди ніколи. Тільки поети нікуди не поспішають, бо дуже прислухаються до своїх почувань. А у нас мало часу.

Друге: Пенсіонери багато грошей витрачають на ліки.

Третє: Нам, пенсіонерам імпонують думки великого Гете про те, що люди менше б страждали, якби не так ятрили душу давно минулими прикрощами і жили собі тільки теперішнім. На нашому досвіді ви переконалися, що нам жити за постулатами Гете не вдається.

А от білоруський письменник Василь Биков вважав, що до старості треба готуватися, як до лекцій. Коли тихими вечорами повертаєшся додому (найчастіше це буває першого вересня), знаєш: до лекцій готуватися уже не треба. Але ти віриш, що нову сходинку, яка називається "пенсійний вік" або спокійне буття, ти подолаєш "під музику Вівальді, Вівальді, Вівальді..."

І насамкінець. Ваша, Інно, газета до дня людей похилого віку, що відзначається першого жовтня, оголосила конкурс на краще оповідання. Тож насмілюся передати вам з цією метою наступні два: "Я — шляхетного роду" і "Чому бичок повернувся".

Усім хочеться, хоч і маленького, успіху. Хіба це гріх?

Отже:

1. "Я шляхетного роду"

Ранні промені вересневого сонця падали на пожухлу траву, на осінні квіти, що вже наготувалися згорнути свої пелюстки у передчутті близької холоднечі. А тут така тобі теплінь! Вдячні кияни чуду-валися з несподіваного, але жаданого дарунка сонця і у вільні від роботи дні тікали з помешкань на природу, хоча б у Ботанічний сад, де жаркі промені щедрого сонця перемежовувалися з делікатним затінком від лапатого гілля дерев. На майданчику, де колись розсипав сріблясті струмені водограй, — лавки, декоровані пеньки, люди. Літні — в затінку, молодь — на сонці. Дві студентки з підручниками в руках, компанія з пивом "Оболонь", сімейна пара з газетою "Факти", старенька бабуся з недов'язаною шкарпеткою, дівуля з виразними ознаками алкогольної залежності; купкою цупкої макулатури, старанно перев'язаної синтетичною поворозкою, порожньою пивною пляшкою, травмою на обличчі. Червоняста здертина почина-лася від шиї і далі перетворювалася на темно-синю, кольору вовчої ягоди пляму під правим оком. На ній були широкі, зеленої барви, штани, оперізана великою зимовою хусткою подерта шкіряна куртка. В руках рукавиці і складаний ніж.