Доцент дивувався: як худобина усе це терпить? Чому не копне ногою, не буцне маленькими ріжками?
— Ану, б-дь! — замірився києм Маган. Бичок спокійнісінько скуб траву.
"Ну, гад, — подумав доцент про сусіда. Ось я навчу бичка бодай трохи розуміти. Втовкмачу йому, що його господар сам б-дь. Не таких навчав. Я тут відпочиваю? Відпочиваю. Отже, маю право робити, що хочу? Маю. Тоді так. Щодня на грядку до бичка. Беру жмут запашного зілля, кладу перед ним і перевиховую.
— Не жери так. Твій господар на моїй траві випасає тебе на заріз! Доцент удавався до всіляких хитрощів (носив чисту колодязну воду, конюшину, скибку хліба), аби переконати бичка, що його господар-душогуб. Проте Рябий спокійно жер і пив і набирав вагу.
Прикро робилося онукові, з дипломом кандидата наук, від того, що сита паша подобалася бичкові більше, аніж його педагогіка.
Маган приніс серед дня у відрі якусь колотуху і завів розмову про ціни.
— Кажуть, у Києві м'ясо подорожчало. Скоро, б-дь, рябого під ніж пустимо, бо Котькові (сину) мотоцикла купуватимем. Щодня, б-дь, зважую.
Він наче самого доцента мав намір зарізати.
Дмитру Петровичу стало ще болячіше:
— І не хвицне ж, і не втече.Жере і терпить. Можна, правда, самому відчепити ланцюга. Хай біжить на всі чотири сторони, З яру бігом до лісу, за лісом луки, чагарі у бік Чорнобиля. Словом, є куди бігти. Проте доцент — людина порядна, на таке не зважиться.
— Піду до ставка, якогось вугра зловлю, а то все набридло.
Ішов дорогою сумний: педагогіка не спрацьовувала. Повернувся, затопив грубу, поласував рибою, повеселішав. Інстинкт підказував: "Ще трохи, зовсім трохи". Тож знов і знов теліпався до бичка із запашною скибкою хліба, аби довести істоті, що її господар — душогуб. Бичок з'їдав хліб, скуб пашу і набирав вагу.
Сідало сонце. Доцент плюнув на свій замір. Присів на порозі. Хвилею набігли спогади про минуле. Окремі епізоди, мов учорашні... Пізно вночі дід проводжав його на пристань до катера. Зустріли вовка, а може, то й не вовк був , а собака з вовчими очима. Дід запалив сірника, тицьнув межи очі тварині, та загарчала і втекла.
— Ні, не вовк. Собака з очима вовка.
Або, скажімо, таке: малим зі школи вертати доводилося повз хату Чарабані. Страх огортав щоразу. Про неї йшов поговір: може заманути до себе і з'їсти. Роки були голодні. Хто зна, що на умі у тієї Ча-рабані? Стоїть посеред двору, сміється: іди-іди, дитино, грушку дам.
— Еге ж, грушку. Заманить і з'їсть. Страшно.
Потім таки стався жахливий випадок у Касатовичах. Заманила у 1946 році жінка мого однокласника і...з'їла. Не Чарабаня. Інша. Про неї у селі ніколи нічого поганого не говорили, і дітей нею не страхали.
Думки урвав рев бичка.
— Невже бунтує?
Та ні. Небо на заході закрила раптом чорна хмара., і вдарив грім. Бичок ще не знав такого звіра, тому й ревнув, задерши голову з маленькими ріжками.
— Ану пішов! — потяг Маган рябого на ночівлю у хлів.
Доцентові здалося, що бичок рушив був на господаря. А той — києм його, києм! Звірячий зойк і тварина смирно потюпала за господарем. Доцент чекав нападу, бунту. Та сподівання були марні. І, опанований невдачею, він вирішив їхати додому.
"Хіба я не на пенсії? На пенсії! Отож, роблю, що заманеться. Їду додому. Завтра ж, до Києва.
Зайшов до хати, розтопив грубу, вкинув у рота яблуко-кислицю. Відчув себе знесиленим і вичерпаним. Послухав новини і заснув міцним сном. Уранці яр заполонив густий туман. Проте й крізь нього доцент упізнав рябу істоту. Жере. Ноги самі, без взувачки, подалися на зарошену грядку. Ступив, наче у річку, морозом пробрало спину. Бр-р-р... "Зате корисно", — ледве подумав і враз зарепетував, немов ошпарений:
— Тварюко найнижчого щаблю розвитку! Нездатна ані на помсту, ані на гнів! Ти тільки й розумієш мову кийка та сороміцьку лексику. Тобі б тільки набити черево, сховатися від дощу у хлів та підставити писок під шерехаті губи матері-корови.
У відповідь на весь яр розляглося гучне ревище, в якому були і сила, і лютість. Бичок задер голову догори й вищирив великі грубі зуби.
"Невже пробився до його свідомості?! — з надією подумав доцент. — Крапка. Сьогодні не поїду до Києва. Хіба що завтра. Ще день перебуду: вигребу сажу, порубаю трохи акації, щоб у хату не лізла."-А з голови все не йшов бичок: — "Вони ж, мабуть, теж бувають мстиві. Як ведмеді. Або оті бики, що їм у боки шпагами штрикають під час кориди. Так то ж дорослі бики, а це бичок, дитина, що не відає нічого про зло та помсту.