— Марійцю! Чого ти не женишся? Може, дехто гине за тобою.
— Ще рано...
Та через два роки у хаті Марійця з'явилася дружина. Весілля не гуляли, побралися тихо. "Мо' і не складеться в них, наче не пара", — пліткували заздрісники. — "Молода — зовсім дитина. Краще б якусь вдову ощасливив. Їх же он скільки в нас", — дорікав голова колгоспу.
А молодому подружжю байдуже. Щасливі. Надто Марієць. По стовпах, мов білка, і все виспівує своєю мовою. Пісні гарні, тільки у словах "ши" та "ши" багато. Наші українські кращі.
— Любить мене дуже Марієць, — не нахвалиться Нюра. Машинку швацьку ось купив. Бавить, як дитину.
І де то гроші беруться в того Марійця! Прийшов у Касатовичі з одним манюнім сундучком, обтягненим оленячою шкурою. У нашому селі таких не бачили. З бляхи, з дерева майстрували і скрині, і чемодани. У Марійця був інакший. Привіз він у сундучку дві шкурки соболя зі своєї далекої батьківщини, вдало продав у Києві. От і гроші. Нюра не питала, де брав гроші, не мала звички заглядати і в сундучок, який дуже оберігав чоловік. Та жіноча цікавість взяла-таки гору. Одного разу, коли Марійця не було вдома, відкрила. Матінко моя! Чорна сукня, дві дорогі ложки, зошит із записами і невеличкий цератовий клаптик. Їх прив'язують на руку породіллям. А на клаптику — ледь помітно: "Тишина Надежда. Мальчик — 3.700." Рік, число стерлися.
"Два роки одружені, а він таївся, — злостилася Нюра. — Ну, Марійцю, буде тобі сьогодні і електрика, і Надєжда, і соболі!"
Того вечора у добротному будинку довго не спали. Учора щасливе подружжя з'ясовувало стосунки, минуле. З'ясовувала, власне, Нюра. Марієць тільки й промовив: "Прости, що не сказав раніше, Померли вони обоє: і дружина, і дитина".
— Ох, нещасна я. Ти мені світ зав'язав, марієць вонючий. Потайний який, бігав із сундучком під Кокору, фоткою милувався! Іди, марійцю, з моїх очей!
І пішов...
Як тягнули високовольтну лінію під час будівництва Київської ГЕС. Марієць згорів на стовпі від замикання. Тільки гумові черевики й лишилися. Ховало Марійця усе село, багато й чужих було: з Івано-Франківська, Мінська, Москви. Це бригади, прислані для завершення "будови віку" — Київської ГЕС. Не було тільки жодного земляка небіжчика, з його холодної батьківщини. Шанобливо і жалісно говорили про "дорогого Альошу". Прийшов і дід Пинчук, Сказав усього п'ять слів:
— Це мій онук. Простіть старого.
Хтось із класиків писав, що най-сильнішу любов можна пізнати тільки уві сні. Погоджуватися з класиками не обов'язково. Проте в мої останні студентські канікули я вочевидь любила Кокору з її смолистим духом сосни, сушену рибу, прогріту сонцем солодку конюшину, бабу Варку. Та ближче до вересня навідувалися думки: "Як там мої Тюті? Хочу в Київ, у гуртожиток. Студента завжди, немов магнітом, тягне на перше вересня в аудиторії, на лекції. Потім хіть пропадає...
А ось і ми, Тюті!
Київ. Солом'янка. Гуртожиток. Яскраве світло у вестибулі, вимиті плафони, запах фарби після ремонту, піаніно в Лен-кімнаті, новий телевізор.
Якщо ви полюбляєте правду, то почуйте її. Тюті мали свою традицію: напередодні першого вересня ми їхали на Воло-димирську гірку, потім до пам'ятника Тарасові Шевченку. За наших студентських років Володимирська гірка була майже такою, як її знав і змалював Нечуй-Ле-вицький у своєму творі "Вечір на Владимирській горі". Кольори неба, хмарок над
Подолом і задніпровськими просторами нагадували йому "Швейцарію коло Люцерна". Це незвичайне місце в Києві. Сюди приходили й естети, й звичайні городяни, аби набратися позитивної енергетики. А найбільше полюбляли цю місцину студенти. Ходили легенди: ті, що на цій горі освідчуються, неодмінно поберуться. Тут незручно й непристойно голосно розмовляти, лузати насіння. Сюди приходили не задля прогулянки, "а ніби задля якоїсь молитви", задля очищення. Ми тут милувалися побаченим як у картинній галереї. І мріяли. Щоправда існувала іронічна студентська пісня про князя Володимира, але співали її тільки в гуртожитку та ще на кукурудзяному полі в Криму чи під Кіровоградом.
Отож, і цього разу напередодні навчального процесу ми відвідали наше улюблене місце. Пошкодували, що не було з нами геологів.
— Алю, чого це ти така сумна і мовчазна сьогодні?
— То вам здається. Хоча причина для поганого настрою в мене таки є: я більше не буду жити в гуртожитку.
Намагаючись приховати свій розпач, ми в три голоси закричали: "Чому?!"
— Так треба...
Запала неприємна пауза. Зоя Михайленко спробувала розрядити напружену паузу псевдофілософською сентенцією: "Кожна людина суверенна і має право чинити так, як їй заманеться".