І все ж таки ще до того, як на обрії з’явився риф, мені довелося з’їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитися його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.
А потім показався атол. Він з’явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч. Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до острова.
І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце — якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник. Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза, захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго протрималося б, самі знаєте.
Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую, перше, що я почув, був страшний гуркіт — так, наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік. Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!
Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі захисток від штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.
Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце, мов на подушку! Над вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на мене поглядала така чудна бура голівка. “О господи! — вигукнув я. — Ласкаво прошу!” Пташа легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.
На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір’я воно мало спершу брудно-буре, ще й укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на взірець м’якенького пуху — пір’ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею. “Радий тебе бачити, П’ятнице!” — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо воно з’явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені довелося б зрештою з’їсти його самого.