ДИВОВИЖНИЙ ВИПАДОК З ОЧИМА ДЕВІДСОНА
Тимчасове потьмарення свідомості в Сіднея Девідсона, досить дивне вже саме собою, викличе ще більший подив, якщо прислухатись до пояснення Вейда. Це пояснення наводить на роздуми про виняткові можливості людського спілкування в майбутньому, про те, що з’явиться змога переноситись на хвилин п’ять на другий бік земної кулі й опинятися в полі зору чужих очей, коли ми навіть нічого не підозрюємо й заклопотані найпотаємнішими своїми справами. Мені випало бути безпосереднім свідком нападу, що стався з Девідсоном, і в мене виникло природне бажання розповісти про ту історію на папері.
Кажучи, що я був безпосереднім свідком нападу, я маю на увазі те, що я перший виявився на місці події. Трапилося це у Харлоу, в Технічному коледжі, неподалік від Хайгейтської арки. В той час Девідсон був сам у великій лабораторії, а я сидів і щось занотовував у меншій кімнаті, там, де стоять ваги. Коли почалася гроза, роботу я, певна річ, припинив. І ось після того, як уже вкотре й особливо гучно вдарив грім, мені здалося, ніби в сусідній кімнаті брязнуло розбите скло. Я кинув писати, повернув голову й прислухався. Спочатку я нічого не чув — по гофрованому цинковому даху оглушливо тарабанив град. Потім за стіною пролунав якийсь звук і знову брязнуло скло. Цього разу сумніву я вже не мав. На підлогу впало щось важке. Я підхопився й відчинив двері до великої лабораторії.
На свій подив я почув якийсь дивний сміх, а тоді побачив Девідсона; він стояв, похитуючись, посеред лабораторії з таким виразом, ніби його щойно щось осліпило. Спершу я подумав, що він п’яний. Мене Девідсон не помічав. Він намагався взяти рукою щось невидиме — здавалося, воно стояло за ярд перед його очима. Повільно, мовби вагаючись, він простягав руку й хапав нею повітря.
— Де вона ділася? — запитав нарешті Девідсон. Потім, розчепіривши пальці, провів рукою по обличчю. — О Великий Скотт! — вигукнув він. (Років три-чотири тому була мода присягатися цим славетним ім’ям.)
Девідсон почав незграбно підіймати то одну ногу, то другу, наче підошви в нього були приклеєні до підлоги.
— Девідсон! — крикнув я. — Що з вами?
Він повернувся в мій бік і став шукати мене очима. Дивився він поверх мене, на мене, повз мене, але мене, певно, не бачив.
— Хвилі, — мовив Девідсон. — А яка гарна, яка дивовижна шхуна! Присягаюся, я чув голос Беллоуза! Агов! — раптом надривно закричав він.
Я подумав, що Девідсон просто блазнює. Але потім на підлозі біля його ніг побачив уламки нашого найкращого електрометра.
— Чоловіче, що тут сталося? — запитав я. — Ви розбили електрометра?
— О, знов Беллоуз! — озвався Девідсон. — Я залишився без рук, зате маю друзів. Щось про електрометри… Де вщ Беллоуз? — І він, невпевнено тримаючись на ногах, несподівано рушив до мене. — От гидота, протинається, як масло! — Цієї миті він наштовхнувся на лавку й відсахнувсь. — О, це вже не масло! — І зупинився, похитуючись.
Мені стало страшно.
— Девідсон, — мовив я, — ради бога, що з вами?
Він роззирнувся.
— Б’юсь об заклад, це Беллоуз. Годі вам ховатися, Беллоуз, виходьте!
Мені спало на думку, що він, мабуть, раптово осліп. Я обійшов навколо столу й поклав йому на плече руку. Ніколи в житті я не бачив, щоб хтось так здригався. Ту ж мить Девідсон відскочив від мене, став і приготувався захищатись. Обличчя його було спотворене виразом жаху. — Боже милостивий! — вигукнув він. — Що це?